І от сей простий гуцул, видно, знає ті закони вічної правди, що їх нас не вчено, по наших семінаріях і академіях. От він не вміє тобі оповісти, чому він так зробив би, але твердо внутрішньо знає, що зробити треба іменно так. Бо він і природа — одно. І закони ними управляють одні. З того часу уважніше почав приглядатися отець Кралевич до сього гуцула, прислухатися, що він говорить. А Олекса безхитро оповідав про красу гір, таємну їх велич, тишу, що залягає усі ті одвічні простори. Говорив, що до краси тої природи так близько підходить і краса життя в полонинах, його свобода, як протилежність залежному убогому чоловікові тут, по селах, під панським чоботом і канчуком. Говорив про всякі звичаї гуцульські, в яких отець Кралевич починав добачати раціональність і зв"язок, знов, з тими ж одвічними законами природи.
Часом, слухаючи Олексу, і навіть говорив сам собі: «Пощо йому ота моя книжна наука, коли він основне, найголовніше в людськім житті знає далеко краще, ніж я, з усіма своїми пізнаннями, чужоземними мовами…»
Або таке. Приходить Олекса, і з сумом йому каже між іншим їмость, що захворіла коняка. Господарство-бо все на їмості, єгомость знає лише свої книжки. Тому що до господарства, то Олекса говорить з їмостю. Він-бо дійсно — прийде і зараз же вплутається в господарські справи: і дров нарубає, і сарай підправить, і кобилу оце піде огляне. Наварить якихось трав, напоїть — і скотина видужала. Матушка похвалиться єгомостеві, а той дивується.
— Звідки то ти все знаєш, Олексо? Я часом — це я тобі щиро кажу — дивуюся: звідки ти міг і коли встиг набрати таку силу знання?
Олекса відмахується рукою.
— То пусте. А от видки ви усе знаєте? Таки гет цалком усе. В Гамериці-сте не були? Ні. То видкив можете знати, єк там єка гора си називат, кіко вна зависока й коли в ні сніг зійде. На місєці гори, усподі землі огень — ой… Ци там був хто? Ци видів?..
Отець Кралевич сміється. Аби зовсім здивувати гуцула, каже:
— Я можу тобі сказати навіть, скільки наша уся земля важить.
По лиці Олекси пробігає тінь, не то недовір"я, не то образи навіть. Мовляв, що ж ти, цілком смієшся з мене?
— А як я тобі розкажу, то ти побачиш, що нічого тут мудрого, особливого нема. Адже як ти зважиш одну цеглину — то ж можеш сказати, скілько буде важити сто цеглин, хоч ти їх і не важив?..
— Можу.
— Так і тут. Зваживши шматок землі й помноживши на всю кількість, легко дістанемо вагу всієї землі. А це я кажу тобі для того, що і всі наші знання, запозичені а книжок, дуже… як би це висловитися, дуже легкі на набуття. Прочитав ту чи іншу книжку — і знаєш. А от ви, прості люди, ви знаєте часом такі речі, що ставите нас, мнимоучених, у безпорадне становище. Я це чую на собі.
І дійсно. З учителя по багатьох питаннях отець Кралевич обернувся в учня; з того, хто одкриває другому очі й давить на чуже переконання, став у положення людини, що їй хтось одкриває очі, внаслідок чого приходить зміна переконань.
Почалося це непомітно. З капланської повинності часто оперував отець Кралевич євангельськими формулами. Це були звичні речення, раз назавше десь колись пояснені. Отже, людина над ними не задумується, як не задумується над фразою «сонце сходить».
«Тому, хто вдарив тебе в ліву щоку, підстав і праву…»
А Олекса питає:
— Навіщо?..
Отець Кралевич широко розкриває очі.
— Як то навіщо? Се ж вища мораль… перемога над злом через добро… і…
— Ні. Це пусте, — говорить Олекса авторитетно. — Ци йго щє переконаю добром, ци нє — а йк дам му одразу і в праву, і в ліву — то тогди певне переконаю. Вже не ме бирше лізти битиси.
ebooksa