— Як я се почув, то мене мов каменем в лоб ударило. Се ж уже кінець. Це вже смерть. Якщо ми втратимо народ, простий народ, при чому ж ми тоді зостанемося? При отій купці отої нещасної духовної братії? Бо панки наші, ніби русини, то ж запроданці. Най нас завтра завоюють хіни, то вже післязавтра панки-русини будуть говорити виключно по-хінськи й казатимуть, що то власне їхня питома, прадідівська мова…
Ні… Народі Тільки народ, простий народ — ото наша основа, наша підпора, наша надія, наше все. А народ темний, несвідомий. От я певен, що навіть ти не зовсім мене розумієш і не бачиш трагізму в тому, що баба Марина змусила пана Бога говорити по-польськи. Бо ти теж несвідомий. Держишся руськості, держишся свого обряду, але не знаєш, чому се так і навіщо тобі придалася і руськість твоя, і обряд.
Впрочім, ти і закони природи знаєш несвідомо, а тобі добре з тим… Може, краще несвідомо тримати, ніж свідомо втратити, як наші усі світські пани. Зрештою… Я вже сам не знаю, що думати: чи просвіщати вас, чи ліпше нехай ви зостанетеся вічно консервативним резервуаром народних скарбів. Бо почни вас просвіщати, то ви зараз тікаєте: тут до поляків, там до москалів. Цивілізованих русичів наче нема ж на світі.
Особливе враження робили на Олексу описи козацького періоду життя українського народу, і чомусь найбільше — морські походи козаків. Олекса зроду не бачив моря, як не бачив ніхто з його рідні, з його села, десятків сіл доокола. А тепер він бачив його на картинках, що знайшлися у єгомостя, а головне — чув в живому оповіданні.
І обидва вони захоплювалися: і той, хто оповідав, і той, хто слухав.
— То би мені з козаками, — виривалося в Олекси.
Безліч питань повставало.
— А чімунь запорожці не йшли суходолом? Таже Турція о, під боком. Перебрів Черемош — і маєш Турщину. А я і не знав, шо орда таке лихо робила нашому народові. А татари теперка є? А Січ Запорозька? А чому тепер не підоймаютси?
— Чому не підіймаються? Підіймаються і тепер. І зараз, як оце ми з тобою говоримо, на Поділлю, на Волині, Брацлавщині йдуть повстання.
— Ой га!.. Таки зараз? А то далеко?..
— А що? Хіба пішов би?
Олекса вагається, у нього ніколи слово не розіходиться з ділом. Тому і зараз сказати — це значить зробити, піти, а Олекса ще не знає що і як. А отець Кралевич робить екскурс у сучасну історію, виводить початки гайдамацьких заворушень із загальнополітичних причин. Оповідає про боротьбу партій після смерті Августа II.
— А хіба наш король помер?
— Аякже, давно. І от по його смерті одні пани хочуть німця, сина покійного короля.
— А хіба наш король німець?
— Німець. А другі пани хочуть свого, поляка Лещинського. За цим Лещинським було більше панів, і його були вже обрали, але верх узяв таки німець, бо за ним стала Росія.
— А шо ї до того?
— А їй до того те, що німець-король не буде так дуже за Польщу дбати, значить, тим легше Росія може щось від Польщі урвати, а то і цілу забрати.
От московське військо і прийшло до нас. І почало бити тих поляків, що не хотіли німця. А наші люди, русини ніби тамтешні, бачать, що москалі б"ють ляхів та й думають собі: «Се ж Москва поможе нам вигнати ляхів із нашого краю…» І почали збиратися у купи, почали громити панські маєтки, бити панів. Почали панки тікати.
— Добре. Бігме, добре. Коби й у нас так. Аби вігнати панів гет із нашого краю. Порозплоджувалоси тут у нас мерзи тої, та тє жидів із собов навезли, розпивают, здовжуют народ.
ebooksa