— Я ходжу сюди вишивати, — мелодраматично провадила Трекова. — Увечері цього тут ще не було. Мадам пішла до театру, а коли поверталася, то не могла цього покласти, бо я чула, як вона йшла доріжкою просто до вілли. Певно, це лишив той чоловік, що вдерся вночі.
— Дивно, — сказав Кост і ще раз оглянув малюнок, але не знайшов на ньому нічого підозрілого. Ніякого підпису чи напису, взагалі нічого. — Т-так, мене це починає цікавити, — промимрив він.
— Оце вже добре, Каїне, — зраділа Трекова. — Я показала це мадам, а вона: «Ну й халтура ж». І хоч мовила спокійно, зблідла як смерть. А я їй на те завважила, що, мабуть, це зв"язано з нічною пригодою.
— А вона що? — спитав Кост.
— Враз оговталася, бо відповіла зовсім спокійно: «Не було ніякої пригоди, золотко, викиньте це з голови». Я ж сказала, що не можу так цього полишити, бо, зрештою, йдеться і про мою безпеку, і я все-таки повідомлю КНБ. «Я забороняю вам це робити, — крикнула мадам, — не дратуйте мене зранку». Але коли я наполягала на своєму, вона стенула плечима і знов кудись повіялась. Якби йшлося не про велику артистку, я сказала б, що вона зникла, наче сморід. Я хвилю повагалась і все-таки вирішила піти до КНБ, хоча б заради телефону.
— А що з ним, до речі, було? — спитав Кост.
— Таке, пане, що й до смерті не вгадали б, — скорботно мовила Трекова. — Мадам, коли я плигала під дверима, перерізала ножичками дріт. Тож, звісно, я могла набирати номер до самого ранку. Що ви на це скажете?
— Що це погано тхне, — відповів Кост, кидаючи сигарету. — Але все це обходить вас, а не нас, якщо ваша господиня хоче, аби про те ніхто не знав. Я доповім кому треба і скажу, щоб сюди час від часу навідувались.
І пішов.
2
За півгодини Кост розповідав уже про пригоду своєму начальникові Зденеку Трампусові. На це в нього пішло не більше п"яти хвилин,
— Мабуть, це був напад, — сказав Трампус замислено. — Але, певне, нічого страшного не сталося. А в пані Салачової, здається, є причина, щоб цього не розголошувати. А що в нас теж так заведено: де нема позивальника, нема й судді…— Він знизав плечима. Глянув на акварель, знайдену в альтанці. Ця мазанина видалася йому звідкись знайома; без сумніву, це була копія одного з «шедеврів», що продають у крамницях як художні листівки. Махнув рукою:
— Пані Салачову щось непокоїть, але воно не варте уваги, інакше б вона покликала нас на допомогу. Ми повинні шанувати її волю.
Це було приблизно о десятій годині, і невдовзі Трампус забув про цю розмову. І лише по обіді… Сидячи в їдальні, він наминав омлет і рагу та слухав новини по радіо. Раптом диктор повідомив: «Оголошена на сьогодні в Національному театрі вистава «Мариша» братів Мрштіків переноситься через раптову хворобу пані Салачової. Замість «Мариші» ввечері ставитимуть комедію Шекспіра «Дванадцята ніч, або Як вам подобається»,
«Чого це сьогодні тільки й розмов, що про ту Салачову? — подумав Трампус, люто жуючи шмат пригорілого пудингу. — Певна річ, її хвороба пов"язана з подіями минулої ночі. Та коли актриса не хоче, щоб у її справи пхали носа…» — І Трампус знову швидко забув про неї, але десь близько п"ятої вдруге прийшов Кост.
— Знаєте останню пригоду з Салачовою? — спитав Трампуса.
— Іще одна пригода?
Кост розповів, що перед четвертою біля Тішнова зазнав аварії літак Чехословацької аеролінії, в якому була також Салачова.
— Дивіться, — вів Кост далі, — о першій годині ночі Салачова до смерті перелякалася, бо до неї хтось удерся в помешкання. Але намагається все приховати: перерізала телефонний шнур, щоб економка не могла нас покликати. Ранком, коли в альтанці з"являється цей малюнок, тікає, щоб ми не могли її допитати. Замикає свою кімнату, відмовляється од вистави через хворобу, а сама летить. Схоже на те, що вона від когось утікала.
— Можливо. Та навряд щоб від того нападника. Бо тоді вона поводилася б інакше. Одне лиш ясно — Салачова не хоче, щоб ми втручалися в цю історію. — Трампус хвилю подумав: — То хай буде по її.
ebooksa