— Про князя Олега чув?
Шубравський іронічно примружився.
— Ну, не трави, — мовив розважливо, — з князями ми назавжди покінчили.
— Той Олег княжив у Києві тисячу років тому.
— Ну й біс із ним, — полегшено зітхнув Шубравський. — А я думав, якась контра… — Раптом побачив чисті білі пальці Яновського, очі в нього зробилися підозрілими й пронизливими. — Звідки мотори знаєш? — запитав.
— Броньовик водив, — збрехав Олег Данилович.
— Отже, шофер?
— Виходить, так.
— А руки чому не робочі?
— Через півгодини не відрізните від своїх.
— Маєш рацію, — пом’якшав Шубравський. — І от що: ти кинь… Ну, на “ви”… Я, хоч і завгар, але ж, сам розумієш, однакові ми, братва — й точка.
— Точно, — погодився Яновський.
Олег Данилович підкачав бензин, насос діяв справно, тоді перевірив запалення. Іскри не було, магнето явно не працювало, і Яновський поцікавився, чи є запасне.
Шубравський сумно похитав головою:
— У запасі взагалі нічого не маємо. Там, — кивнув на сарай, — три “драймлери” стоять. Може, магнето з них підійде?
— Усе підійде, аби з головою. — Олег Данилович уже відчув себе в рідній стихії. Він швидко й вправно зняв магнето зі старого, пошарпаного й розбитого “драймлера”, й через годину вантажівка випустила хмару бензинового диму й завелася.
— Ну, ти й даєш! — не повірив спочатку Шубравський. — Ми з Грицьком над цим залізом дві доби чаклували, а ти за годину. Грицько! — загорлав щасливо. — Чуєш, Грицю, працює твій драндулет, три чорти йому в печінку, завівся, душа собача, хіба тобі позакладало?
З дверей дерев’яної прибудови до сарая висунулося заспане обличчя хлопця з розкуйовдженим волоссям, він, кліпаючи очима, недовірливо витріщився на бензинову хмару.
— А й справді, виходить, завівся, — мовив зачудовано, — чого ж раніше не хотів?
— О-о! — тицьнув Шубравський пальцем у Яновського. — Данилович дав йому лад.
ebooksa