А Вовк подумав: скільки ще таких уламків минулого існує в їхньому новому житті, і збираються вони вечорами тут, дивляться в ці дбайливо протерті дзеркала, п’ють і жеруть, танцюють, сміються, лають совдепи, сподіваються повернути старе… Нічого: хай ще трохи повеселяться, усьому настає кінець, і колись ми перетворимо це непманівське кубло на зразкову робітничу їдальню.
Швейцар з’явився нечутно.
— Просять-с… — повідомив і розчинив двері перед Вовком. — Коридором праворуч останні двері.
Гольдройз сидів на дивані й солодко потягувався: либонь, усе ж устиг трохи подрімати. Зміряв Вовка проникливим поглядом. Мабуть, сподівався побачити когось іншого, і чоловік у ношеному піджаку й пом’ятій кепці не викликав у нього поваги. Посуворішав і запитав невдоволено:
— Чого хотіли?
Вовк не відповів одразу, дивився вивчаюче. Гадав, що побачить такого собі зачучвіреного містечкового єврея з пейсами у чорному сурдуті, а на дивані сидів чоловік у сірому гарного крою костюмі, білій крохмальній сорочці із смугастою краваткою, огрядний, але обличчя не червоне, а бліде, очі вирласті, живі, й смужка кавказьких вусиків під прямим, зовсім не єврейським носом. Чоло високе й благородні сиві скроні. З таким слід бути обережним: покладеш пальця до рота — відкусить…
— Ми з вами незнайомі, — пояснив Вовк, хоч це й так було зрозуміло. — Прапорщик Вовк до ваших послуг.
— А я не потребую ваших послуг, — обізвався Гольдройз, гостро зиркнувши на Вовка.
— Певно, так само, як я — ваших. Проте мені конче потрібно побачитися із своїм давнім знайомцем Іваном Івановичем Тимченком, і Фрося сказала, що тільки ви знаєте, де його можна здибати.
Очі Гольдройза похолоднішали. Однак посилання на Фросю зменшило його підозру, бо не вказав Вовкові на Двері, а запитав:
— Звідки ви, прапорщику, знаєте Івана Івановича?
— А ми з Тимченком з Насташки… І він довіряв мені…
Гольдройз невдоволено стиснув пальці так, що побіліли суглоби. Відповів, дивлячись спідлоба:
— Ну й дурень, що довіряє.
У глибині душі Вовк погодився з цим розумним і досвідченим Гольдройзом, проте одказав упевнено:
— Він знає, кому можна довіряти, а кому й ні.
— Так, Іван Іванович голову має, — погодився Гольдройз, хоч це й суперечило його попередньому твердженню. Він подивився на Вовка вивчаюче й поцікавився: — Їсти хочете?
— Хочу, — аніскілечки не засоромився Петро.
— А грошей нема?
— Трохи ще маю.
ebooksa