Тимченко перезирнувся з Гольдройзом.
— Ну й правильно, — реготнув раптом весело, — добре міркуєш, прапоре, і нам такі люди ось як потрібні! — показав, провівши рукою по горлу.
— То чого темнити? Уже з Фросею набалакався — плеще язиком як червоний агітатор…
— Фросю не чіпай, — набурмосився Іван Іванович. — У неї своя лінія, і я з нею особисто розберуся. А з тобою от що зробимо… — Замислився на кілька секунд і докинув твердо: — Два — три дні тут перебудеш, Йона Янкелевич улаштує. А потім до загону підеш.
— Якого загону? — стріпнувся Вовк, бо це не зовсім збігалося з його планами. — Я гадав, рештки організації збереглися…
— На Козачій раді, хлопче, став крапку, — спохмурнів Іван Іванович, — більшовики чисто підмели.
— Одначе у мене в Києві лишилися деякі зв’язки: студенти й професура…
— У Києві — це дуже добре, — схвалив Тимченко. — Але до Києва далеко й шляхи туди важкі. А от у тутешніх лісах ворушаться хлопці. У нашому та Полонському повітах, під Коростенем та Овручем, там і місцеві люди, й ті, що від Тютюнника лишилися. Їм такі, як ти, прапорщику, згодяться.
— А я не заперечую. Рука за зброєю скучила.
— От і доведеш на ділі, — вищирився Іван Іванович. Трохи подумав і мовив обережно: — Та й з деякими отут у Бердичеві порахуватися час. Полегесеньку, не поспішаючи, бо поспішиш — людей насмішиш, правильно в приказці мовиться. Головне — більшовикам передиху не давати, штрикати їх, проклятих, у всі місця, де тільки можливо. Чи не так, Йоно?
Вогники, які жевріли у вирластих Гольдройзових очах, спалахнули.
— У кожного свої рахунки з червоними! — переплів топкі пальці, вкриті рудим пухом. — Знайте, прапорщику, боротися слід до перемоги. Поки що вони нас трохи пошарпали, проте, бачите, не до кінця, й будемо останніми дурнями, якщо схилимо голову.
— Переправимо тебе, прапорщику, до загону Таргана, — уточнив Тимченко. — Або, як галасують червоні, до банди. Зараз її очолюють Длугопольський та Грунтенко, вельми поважні люди з Тютюнникового оточення.
“Тобто недобитки…” — ледь не зірвалося з язика у Вовка. Запитав:
— Як їм вдалося врятуватися? Я чув, Котовський з Примаковим погуляли в поліських краях…
— Погуляли… — з сумом констатував Іван Іванович. — Та, бачиш, лишилися люди, й ненависті їм не позичати. По хуторах відсиділися, а тепер до зброї взялися. Тарган загинув, і наші люди політику іншу в загоні новели — тепер вважається військовим з’єднанням, підпорядкованим Центральному штабові.
— Радий чути це.
— Я познайомлю тебе, прапорщику, особисто з Длугопольським, — пообіцяв Тимченко, — або з Грунтенком. На тому тижні. З ними зв’яжеться наша людина, є тут один піп, проноза й пройдисвіт, але діло добре знає.
— Отець Леонтій? — уточнив Гольдройз.
— Він самий.
ebooksa