Вундерліх сидів мовчки. Ангелеві не хотілося підштовхувати його, хоч і свербіло дізнатися про докторову думку. І коли нарешті доктор заговорив, Ангеля вразила несподіваність, ба навіть парадоксальність його висновку.
Вундерліх запитав:
— А може, вони просто перехитрили вас?
Гауптштурмфюрер заперечливо похитав головою, та все ж сумнів доктора залишив неприємний осадок, який не зникав весь вечір.
Тепер, коли б побачив знову тих двох, обов"язково записав би їхні номери — навіть два чи три дні вдивлявся в обличчя, шукаючи. Та вираз покори й порожні очі в"язнів робили їхні обличчя на диво схожими, і ночами, коли Ангелеві снилися важкі сни, тисячі облич зливалися в одне, воно росло і росло, брудне, замащене смердючою рідиною, змішаною з кров"ю, — одне обличчя в усього табору. Але ночами це обличчя не мало покірливого виразу, очі дивилися зухвало, одного разу Ангель побачив в них навіть ненависть. Хотів вдарити по них — чорних, великих, свердлячих, та рука не піднялася, навіть не міг оборонитися долонею від розпеченого жару цих очей — кричав і метався уві сні.
Дощ ущух, та хмари драглили над самісінькими дахами, і було таке передчуття, що ось-ось хтось витисне їх, як губку, і по ще не просохлому асфальту знову подзюркочуть брудні струмочки, а по них щосили шмагатимуть, залишаючи бульбочки, потоки світлої, теплої і, якщо підвести голову і висунути язика, терпкуватої дощової води.
Анрі так робив у дитинстві: в самих трусах гасав по калюжах, заплющивши очі, підставляв обличчя під тугі цівки і. пив досхочу дощову воду. Вона повільно натікала до рота, він ковтав, щоб через кілька хвилин знову жадібно підставляти губи бризкам.
І зараз в Анрі був такий настрій: скакав би, відчуваючи п"ятами водяну пружність, і сміявся, простягаючи до неба мокрі долоні. Та лише посміхався, сам не відаючи чого, широко й щасливо, і перехожі, помітивши цю посмішку, давали їм дорогу: одразу ясно, чому щаслива людина, якщо йде поруч з такою вродливою дівчиною. А в тому, що Генрієтта гарна, сумніву не було. Звичайно, дехто міг би знайти недоліки в її зовнішності — одні не сприймали надто широко поставлених, великих і палаючих, як у циганки, очей; іншим не подобалася старомодна, скручена на маківці коса, що тяжіла над Генрієттою, заважувала її голову назад, і дехто знаходив виклик у цьому, — та не визнати Генрієттину вроду не наважився б найостанніший ханжа.
Вони сіли на набережній Сени. Анрі зняв піджак і накинув на плечі Генрієтті — дівчина стала нібито ближчою йому; він хотів сказати про це, але тільки кидав у річку камінці і стежив за колами, що розходились по темній воді.
Близько-близько пройшов катер, він тягнув проти течії баржу, натужно гуркотів моторами, а баржа йшла за ним тихо, навантажена так, що, здавалось, вода ось-ось хлюпне через борти. Вона видалась Анрі незграбною, товстою жінкою, яку тягне по життю роботяга-чоловік, і він, сміючись, сказав про це Генрієтті. Не думав, що може вразити її, та відразу відчув зміну в її настрої — сміялася так само весело, але думала про щось інше, чого він не знав.
Анрі гадав, що знає про неї все, бо сам не крився і відповів би на будь-яке її запитання — і раптом таке. Збентежився, та не виказав себе. Був переконаний, що все одно ніщо не стоятиме між ними. І справді, Генрієтта сказала, буцімто продовжувала давно розпочату розмову:
— Завтра ми ще побачимось, а післязавтра я поїду…
— Куди? — жахнувся, бо не уявляв і години без неї.
Генрієтта кинула камінець у воду, почекала, поки не зникли кола, і попросила:
— Не треба допитуватись, милий, я напишу тобі.
Це вже була катастрофа — Анрі не міг змиритися з цим, йому хотілося переконувати, сперечатися, та лише мовив розгублено:
— Я ж люблю тебе…
Вона засміялась.
— І я тебе.
— То чому ж?..
ebooksa