Малий розсердився, сів на корму, взяв за щоку кусень тютюнової жуйки і задумався. Кіт виливав воду з човна, а двоє панів лише лаялися.
— Якщо виконуватимете мої накази, я зсуну човна, — заявив Спраг.
Та не, встиг він злізти з човна, як змок по пояс.
— Треба отаборитись і розкласти вогнище, — сказав Спраг, коли човна знову кинуло на берег. — Я змерз.
— Не бійтеся, — глузливо сказав Стайн. — Інші ж люди виїхали, хоч змокли більше, ніж ви. Тепер я спробую вести човна.
Але він теж змок і, клацаючи зубами, став вимагати, щоб негайно розклали багаття.
— Вас же тільки трошки покропило, — помстився Спраг, теж цокотячи зубами. — Рушаймо, хлопці.
— Малий, витягніть мою торбу з одежею та розкладіть багаття! — звелів Стайн.
— Не робіть цього! — гукнув Спраг.
Малий поглядав то на одного, то на другого, але не рухався.
— Він служить мені і мусить коритися моїм наказам! — зауважив Стайн. — Малий, тягніть мішок на берег!
Малий скорився. Спраг лишився в човні, тремтячи від холоду. Не одержуючи ніяких наказів, Кіт з насолодою відпочивав.
— Коли капітани сваряться — пароплав стоїть, — промимрив він собі під ніс.
— Що ви сказали? — запитав Спраг.
— Я завжди розмовляю сам із собою. Це моя звичка, — відповів Кіт.
Господар суворо глянув на нього, і, надувшись, сидів у човні ще кілька хвилин. Потім сказав:
— Витягніть, Смоку, і мого мішка та допоможіть розкласти багаття. Ми залишаємось до ранку.
Вітер не вщухав і на другий день. Озеро Ліндерман було не що інше, як гірська розколина, наповнена водою. Вітер, налітаючи як очманілий, то дув сильними поривами, то раптом майже стихав.
— Якщо ви добре штовхнете, то я, можливо, виведу човна, — сказав Кіт, коли всі налагодились вирушати.
— Хіба ви розумієтесь на цьому? — тиркнув Стайн.