Незадовго до того, як розвиднілося, з південного сходу задули перші слабенькі вітерці, які поступово перетворилися на сильний бриз, що ставав дедалі сильнішим. Усі матроси були вже на палубі і чекали, що ж принесе цей вітер.
— Нам пощастило, капітане, — сказав Маккой, стоячи пліч-о-пліч з Девенпортом. — Ураган пішов на захід, а ми знаходимося південніше. Цей бриз — рух повітря, що втягується центром урагану, де тиск дуже низький. Дужчим він уже не стане. Можна починати знову піднімати вітрила.
— А який сенс? Куди ми попливемо? Сьогодні вже другий день, як на щоглах не було спостерігачів, а острів Гао ми мали помітити іще вчора вранці. Яким курсом іти — на північ, південь, схід чи куди? Скажіть куди — і я миттю віддам наказ піднімати вітрила.
— Я — не штурман, капітане, — відповів Маккой своїм звичним приязним голосом.
— Я гадав, що я — штурман, — відказав капітан Девенпорт, — допоки ми не опинилися на островах Помоту.
Десь опівдні згори почувся крик спостерігача: «Попереду — прибій!» Корабель відразу ж почали гальмувати, одне за одним послаблюючи і вибираючи вітрила. Тепер «Піренеї» йшли по інерції, долаючи течію, яка загрожувала кинути корабель на буруни. І командний склад, і матроси працювали як навіжені. Навіть кок, юнга, сам капітан Девенпорт та Маккой — і ті допомагали. Вони ледь проскочили. То була банка, об яку безустанно розбивалися хвилі і на якій навіть птахи не могли примоститися, а люди — і поготів. Судно проскочило від неї на відстані якихось ста ярдів, а потім вітер виніс його на безпечне місце. Щойно небезпека минула, як засапані і стомлені матроси, виконавши свою роботу, вибухнули зливою проклять на голову Маккоя, того Маккоя, який піднявся на борт і звабив їх іти на Мангареву, виманивши з безпечного острова Піткерн до цього загадкового й жахливого району океану на вірну погибель. Але спокійна душа Маккоя була незворушною. Він усміхнувся їм простою й щирою поблажливою усмішкою. І якимось незбагненним чином його велична доброта проникла в їхні темні озлоблені душі, присоромила їх, і від цього сорому прокляття так і заклякли в їхніх горлянках.
— Лихі води, лихі води! — почав був мимрити капітан, коли корабель вихопився на безпечний простір, але відразу ж замовк, побачивши, що банка, яка зараз мала бути строго за кормою, чомусь швидко опинилася з навітряного боку «Піренеїв» і продовжувала змінювати положення відносно корабля.
Капітан сів і затулив обличчя руками. Після цього і перший помічник, і Маккой і команда — всі побачили те, що побачив він. На південь від банки східна течія спочатку розвернула «Піренеї» у зворотному напрямку, але потім так само сильна західна течія вхопила корабель і потягнула його геть.
— Я чув раніше про ці кляті острови Помоту, — простогнав капітан, відриваючи від рук своє зблідле обличчя. — Капітан Моєндейл якось розповідав мені, як утратив тут свій корабель. А я, дурний, ще й насміявся над ним за його спиною! Прости мене, Господи, за те, що я кпинив з нього! Що то за банка? — припинив він ремствування і спитав у Маккоя.
— Не знаю, капітане.
— Чому не знаєте?
— Тому, що ніколи не бачив її раніше і ніколи про неї не чув. Не знаю, чому вона не позначена на карті. Ці місця ще не досліджені до пуття.
— Значить, ви не знаєте, де ми?
— Не більше вас, капітане, — лагідно відповів Маккой.
О четвертій дня були помічені кокосові пальми, що наче виростали з води. Трохи згодом над водою з"явився невисокий атол.
— Тепер я знаю, де ми, капітане, — сказав Маккой, опускаючи окуляри. — Це — острів Резолюшн. Ми вже на сорок миль позаду острова Гао і йдемо прямо проти вітру.
— Тоді готуйтеся садовити корабель на мілину. Чи є на цьому острові вхід до лагуни?
— Тільки для каное. Але раз ми вже тут, то ми можемо вирушити на Барклай де Толлі. Він лише за сто двадцять миль звідси, на норд-норд-вест. При такому бризі ми будемо там завтра вранці о дев"ятій.
Капітан Девенпорт поглянув на карту і замислився.
— Якщо ми затопимо корабель тут, — додав Маккой, то все одно нам доведеться робити перехід до Барклай де Толлі на шлюпках.