— Дай його мені! — наказав він.
— Е ні, Кішу! — засміялася вона. — Мабуть, не тобі судилось носити його.
— Дай його мені, — промовив він знову тим самим голосом. — Якраз мені судилось носити його.
Її очі, що жартівливо на нього поглядали, спинилися на клунку з оленячої шкури. Сніг під ним почервонів.
— Що це, кров? — спитала вона.
— Авжеж, кров. Тепер дай мені пояса й довгого російського ножа.
Су-Су раптом злякалась і воднораз і зраділа, коли Кіш грубо видер у неї пояса. Вона лагідно глянула на нього і відчула біль у грудях і доторк маленьких рученят у себе на шиї.
— Пояс зроблений для худого чоловіка, — похмуро сказав Кіш і, втягнувши живіт, застебнув пояс на першу дірочку.
Су-Су всміхнулась, і погляд її став ще лагідніший. Навколо шиї вона знову відчула маленькі рученята. Кіш вродливий, і на нього приємно дивитись, — подумала вона. А пояс, видимо, тісний. Його ж зроблено на іншого, худого чоловіка. Та це не біда, вона може вишити ще багато поясів.
— Але кров, Кішу? — спитала вона, почуваючи як у ній зростає надія. — Це кров, Кішу? Це… це… голови?
— Еге ж.
— Вони, мабуть, свіжі… бо кров не замерзла.
— Тепер не холодно. І вони свіжі… зовсім свіжі.
— О Кішу! — її лице спаленіло й засяяло. — Для мене, Кішу?
— Так, для тебе.
Схопивши оленячу шкуру за край, він швидким рухом підняв її. На сніг покотились відрубані голови.
— Три, — прошепотів він хижо, — ні, чотири, щонайменше.
Вона сиділа, мов прикипівши. Ось вони, всі чотири, перед нею… Ніжне обличчя Ні-Ку, старе, зморщене — Гнобове, Макамук, що немов усміхається до неї, піднявши верхню губу, і нарешті — Носабок, що, як завжди, хитро підморгує їй… Усі четверо… Вогонь спалахує й освітлює їх, а на снігу під кожним розходиться широка червона пляма.
Від тепла розтанув сніг під головою Гноба, вона покотилася, перевернулась, як жива, і спинилась коло її ніг. Су-Су не ворухнулася. Кіш також не рухався і, ані не змигнувши, дивився на неї.
Десь у лісі сосна, що зігнулась була під вагою снігу, враз лунко скинула з себе свій тягар і вирівнялась, а луна глухо покотилась долиною. Ніхто не поворухнувся. Короткий день швидко згасав. Морок підступав з усіх боків, коли Білозуб підійшов до багаття і спинився, вичікуючи. Його ніхто не прогнав, і він підповз ближче. Ніздрі у Білозуба затремтіли, шерсть наїжилась. Нюхом він одразу знайшов голову свого господаря, обережно обнюхав її, тоді облизав червоним язиком. Після цього ліг на сніг і, піднявши носа до першої самотньої зірки, що ледве миготіла на небі, протяжисто, по-вовчому завив.