Вона покірно схилила голову.
— Це правда. Все своє життя я їла рибу, м"ясо, ягоди і жила в глухому закутку землі. Я ніколи не думала, що світ такий великий, доки ти не викрав мене у мого плем"я і доки я не стала варити тобі їсти і дбати про тебе під час наших нескінченних мандрівок. — Вона підвела на нього очі. — Скажи мені, Каніме, чи шлях наш прийде колись до кінця?
— Ніколи, — відповів він. — Мій шлях як світ, — він не має кінця. Мій шлях і є світ, і я ходжу по ньому з того часу, як ноги почали носити мене, і ходитиму, аж доки помру. Мій батько й мати, може, вже повмирали, бо я давно їх бачив, але мені однаково. Моє плем"я таке саме, як і твоє. Воно завжди сидить на одному місці, — далеко відси, — але мені немає ніякого діла до мого плем"я, бо я Канім-Човен.
— А я, Лі Ван, хоч я так стомилась, також повинна ходити з тобою, доки помру?
— Ти, Лі Ван, моя жінка, а жінка йде слідом за своїм чоловіком, хоч куди б він пішов, — такий закон. А коли б такого закону не було, то це стало б законом Каніма, бо він сам настановлює закони собі й усім своїм.
Вона знову схилила голову, бо знала один лише закон: чоловік — господар жінчин.
— Не поспішай, — спинив її Канім, коли вона стала вкладати в мішок нужденне таборове причандалля. — Сонце ще гаряче, але дорога спускається в долину, і йти буде легко.
Жінка покірно облишила роботу й сіла. Канім уважно подивився на неї.
— Ти ніколи не сідаєш навпочіпки, як інші жінки. Чому це? — спитав він.
— Бо так незручно, — відповіла вона, — так я більше втомлююсь і ніколи не можу відпочити.
— А чому, коли ти йдеш, то ставиш ступні не прямо, а навскіс?
— Не знаю. Мабуть, у мене ноги не такі, як у інших жінок.
В очах Каніма промайнуло задоволення, але він нічим не виявив його.
— У тебе волосся чорне, як у всіх жінок, але ти завважувала, що воно тонше й м"якше, ніж у інших?
— Завважувала, — відповіла вона коротко, незадоволена таким холодним розглядом її вад.
— Ось уже минув цілий рік, як я забрав тебе від твого народу, а ти й досі така сама соромлива і так само боїшся мене, як тоді, коли я вперше поглянув на тебе. Скажи, чому це?
Лі Ван похитала головою:
— Я боюся тебе, Каніме, бо ти великий і такий чудний. Потім… ще перш ніж ти глянув на мене, я боялася молодих хлопців… Я не знаю… я не можу сказати… мені здавалося, немов я не для них, немов…
— Немов? — нетерпляче спитав він.
— Немов вони не такого роду, як я.