— А себе ти бачила коли-небудь? — спитав він, нахилившись уперед і напружено вдивляючись їй в очі. — Чи бачила ти коли-небудь себе поряд з людиною на снігу?
— Як же я могла себе бачити? Хіба ж я не жива?
У нього одразу послабли напружені м"язи. Він одхилився назад, щоб вона не спостерегла збудженості й задоволення в його очах.
— Я поясню тобі, Лі Ван, — промовив він рішучим тоном. — У якомусь попередньому житті ти була пташкою, маленькою пташинкою, і ти все це бачила, і в тебе збереглися спогади про це. Тут нічого немає дивного. Я колись був лосем, а батько мого батька після смерті став ведмедем, — це казав шаман, а шамани ж ніколи не брешуть. Так Шляхом Богів ми йдемо від життя до життя, і тільки боги знають усе і розуміють, що до чого. Сни і тіні снів — це тільки наші спогади й нічого більше. І коли собака спить проти сонця і скавучить уві сні — він також бачить те, що було колись у минулому. Ось Баш, безперечно, був колись вояком. Я твердо переконаний, що він був вояком.
Канім кинув собаці кістку і звівся на ноги.
— Час уже, рушаймо. Сонце ще, правда, припікає, але холодніше вже не буде.
— А ці білі люди, які вони? — відважилась спитати Лі Ван.
— Такі самі, як ти і я, — пояснив він, — тільки шкіра не така темна. Ти побачиш їх перше, ніж день звечоріє.
Канім прив"язав хутряну ковдру до свого півторастафунтового клунка, вимастив лице мокрою глиною і так сидів, поки Лі Ван навантажувала собак. Оло відразу втихомирився, побачивши дрючка у неї в руках, і покірно, без ніяких вибриків, дався накласти на себе сорок з лишком фунтів. А Ваш обурився й оскаженів. Він не міг стриматись і гарчав та скиглив, коли вона прив"язувала йому на спину пакунок і затягала його ременем. Він наїжував шерсть, скалив зуби, і вся його злостива вдача виявлялася в поглядах, що він їх кидав на неї весь час.
— Хіба я не казав, що він був колись великим вояком? — засміявся Канім. — Це хутро піде за добру ціну, — сказав він, поправляючи головний ремінь і підіймаючи клунок з землі, — за велику ціну. Білі платять добре за такий крам. Вони не мають часу полювати, а до холоду дуже чутливі. Незабаром ми з тобою так заживем, Лі Ван, як ти ніколи ще не жила у всіх твоїх попередніх життях!
Вона щось пробурмотіла про добрість свого володаря, про свою вдячність і, накинувши на себе реміння, нахилилася підняти вантаж.
— Вдруге я хотів би народитись білою людиною, — сказав він і рушив униз стежкою, що збігала в тісне межигір"я.
Услід за ним ішли собаки і Лі Ван позад усіх, але думки її полинули далеко на схід, за Крижані гори, у той глухий закуток землі, де промайнуло все її дитинство. Вона згадала, що на неї всі дивилися завжди, як на чудну дитину, що мучиться якимись недугами. І правда, вона снила сни серед білого дня. Її лаяли, били за ті дивні примари, що вона бачила, доки не виросла і вони не зникли. Проте не зовсім. Правда, вони приходять до неї тепер тільки вві сні. Як часто в неї бувають кошмари, повні блідих, невиразних, безглуздих навіть, але бентежних образів! Розмова з Канімом схвилювала її і, спускаючись урвистими схилами вододілу, вона згадувала химерні видження своїх спів.
— Спочиньмо тут, — сказав Канім, коли вони пройшли півдороги до головної річки.
Він поклав свою ношу на прискалок, зняв ремінь з голови і сів на землю. Лі Ван сіла поруч. Коло них простяглись, важко дихаючи, собаки. Під ними дзюрчав холодний як лід гірський струмок, але він був брудний, неначе закаламучений землею.
— Чого він такий? — спитала Лі Ван.
— А це тому, що білі люди копаються там у землі. Ось послухай! — Він підніс руку догори, і вони почули стукіт рискалів та лопат, людські голоси. — Вони, ці білі люди, божеволіють за золотом і працюють без відпочинку, аби тільки знайти його. Що таке золото?.. Воно жовте і виходить із землі… воно в них має велику ціну, і ним вони платять за все.
Але погляд Лі Ван, блукаючи, натрапив на щось таке, що відвернуло її увагу від Каніма. Кільканадцять ярдів нижче стояла рублена хатина з глиняною покрівлею, що нависла над стінами. Вона була наполовину захована за купкою молодих ялин. Молода жінка здригнулась. Її химерні сни спливли і заворушились навколо неї.
— Каніме, — прошепотіла вона, завмираючи з жаху. — Каніме, що це таке?
— Житло білих людей, де вони їдять і сплять.