— Але ж якщо нема вакансій, — і собі перебила вона його мову, — то як же ті, що тепер працюють у вас, домоглися своїх місць? Як я вможу довести, що гідна бути на цій роботі?
— Вони зробили все, щоб бути потрібними редакції, — пролунала коротка відповідь. — Зробіть те ж саме.
— А що я вдію, коли не маю нагоди?
— Пошукайте її.
— Але як? — наполягала вона, водночас у глибині душі вважаючи його недоумкуватим.
— Як — це вже ваша справа, а не моя, — мовив він наприкінці, підводячись і даючи на здогад, що прийомові настав кінець. — Мушу вас повідомити, шановна панночко, що цього тижня сюди приходило принаймні вісімнадцятеро інших дівчаток, які прагнуть працювати у редакції, і я, далебі, не маю часу пояснювати коленій, до чого вдатися. Адже читати лекції з журналістики зовсім не мій обов"язок, як редактора газети.
Вона настигла автобуса, що прямував на околицю міста, і поки доїхала додому, то перебрала в пам"яті геть-чисто всю розмову з редактором. «Але як же?» — запитувала вона себе, долаючи три перегони сходів, що провадили до помешкання, яке винаймали вони вдвох із сестрою. В цьому безупинному «Але як?» виявлялася її наполеглива шотландська вдача, котра, хоч і давно позбавлена шотландського грунту, ще володіла всією її істотою. Зрештою, треба було якось зараджувати собі. Сестри Ваймен із провінційної закутини подалися до міста шукати долі. Батько їхній, Джон Ваймен, був малоземельний фермер. Його згубна заповзятість, що лягла тягарем на господарство, примусила його дочок, Едну й Леті, самих подбати про себе. Грошові заощадження, зроблені протягом року вчителювання в школі, вечірні заняття із стенографії та друкування впевнили їх у намірі податися до міста в пошуках щастя. Та нічого доброго перед очі тим часом не навивалося. Було таке враження, що місто перелюднене невправними стенографістками й друкарками, а що могли запропонувати сестри, крім своєї невправності? Потаємною Едниною мрією було стати журналісткою. Та напочатку вона замірялася на канцелярську роботу, бо хотіла перше роздивитися, на якій журналістській ділянці і в якій газеті поспитати щастя.
Однак жодна канцелярська робота не потрапляла до рук, а мізерні заощадження день у день танули, як віск, хоча комірне залишалось одинаковим і піч усе так само пожадливо поглинала вугілля. З колишніх збережень зосталися самі крихти.
— Як ти гадаєш, може б, тобі звернутися до Макса Ірвіна? — запропонувала Леті, вислухавши сестрину розповідь. — Адже він славетний журналіст. Піди до нього, Ед. Він напевно знає, як дістатись у газету, і зможе тобі чимось зарадити.
— Але ж я з ним не знайома, — заперечила Една.
— А хіба з редактором, якого сьогодні ти бачила, ти знайома?
— Воно-то та-ак, — розважно протягла Една, — але це інша річ.
— А як же ти будеш брати інтерв"ю у незнайомих людей згодом, коли працюватимеш у газеті? — підбадьорювала Леті.
За це я й забула, — погодилася Една. — Воно й справді, яка різниця — брати інтерв"ю у містера Макса Ірвіна для якоїсь газети чи для себе особисто? До того ж це буде практика для мене. Я зараз же пошукаю його адресу й номер телефону в довіднику.
— Леті, я певна, що змогла б добре писати, якби дістала нагоду, — мовила вона рішуче по хвилині. — Я почуваю, що маю нахил до цього, ти мене розумієш?
Леті схвально кивнула головою і стиха запитала:
— Цікаво, який він із себе?
— Це вже мій клопіт — дізнатися, — запевнила Една. — Не мине й двох днів, як я про все це тобі розповім.
Леті заплескала в долоні.
— Чудово! Оце журналістська жилка! А як було б гарно, коли б ти за один день упоралася!