— Ні, не піду.
— Підете!
— Тут вельми легко живеться, кажу ж вам, — переконано правив своєї Ферфакс. — Я розумію все, і мене розуміють. Зима й літо мелькають тут, як сонячне світло миготить крізь частокіл, коли йдеш повз нього, і зміни року — це наче плями світла й тіні, і час минає, і життя минає, а тоді… тужливе голосіння в лісі і морок. Ось послухайте!
Він підняв руку. Серед тиші й мовчання срібною струною тяглась і тремтіла жіноча туга. Ферфакс тихо підхопив той голос:
— О-о-о-о-о-га-га-а-га-а-а-а-а! О-о-о-о-о-а-а-га-а I — співав він. — Хіба ви не чуєте? Хіба ви не бачите? Голосять жінки! Похоронні співи! Моє волосся сиве й довге, як у патріарха. Мої шкури так пишно обвивають моє тіло, і мій мисливський спис поруч мене. Хто може сказати, що це погано?
Ван-Брант холодно поглянув на нього.
— Ферфаксе, ви страшенний дурень! Хоча правда, п"ять років такого життя можуть приголомшити хоч кого. Стан вашого здоров"я дуже поганий. Крім того, Карлтон Саутвейт помер…
Ван-Брант не поспішаючи натоптав собі люльку і запалив її, не перестаючи непомітно і з цікавістю стежити за своїм співрозмовником. У першу мить очі Ферфаксові блиснули, він стиснув кулаки, підвівся був, а тоді м"язи послабли, і він глибоко задумався. Майкл, кухар, дав знак, що вечеря готова, але Ван-Брант також знаком наказав йому зачекати. Важка мовчанка зависла над ними. Ван-Брант внюхувався в лісові запахи: відгонило цвіллю, гнилим зіллям і живицею з шишок та глиці, смачно тягло димом від вогнищ. Ферфакс двічі поглянув на нього мовчки, потім, нарешті, спитав:
— А… Емілі?..
Три роки, як овдовіла, і все ще вдова.
Знову довга мовчанка, яку перервав Ферфакс.
— Мабуть, ви маєте слушність, Ван-Бранте. Я піду з вами, — сказав він з простодушною усмішкою.
— Я знав, що ви підете, — Ван-Брант поклав йому руку на плече. — Звісно, наперед нічого не можна сказати, але я собі уявляю… в її становищі… її не раз сватали…
— Коли ви рушаєте? — перепинив його Ферфакс.
— А от нехай тільки мої люди трохи виспляться. До речі, час вечеряти. Майкл уже гнівається.
Після вечері, коли індіяни й провідники позагортались у свої укривала і захропли, обидва чоловіки все сиділи коло вогню, що ледве жеврів. Треба було погомоніти багато де про що: про війну, політику, нові винаходи, про всякі події, про спільних приятелів, про весілля, про похорони — про цілі п"ять років історії, адже Ферфакс жадав знати все.
— Отже, іспанський флот у Сантьяго[58] загнано в глухий кут, — розповідав Ван-Брант, коли враз легкою ходою до них підійшла молода жінка. Спинившись біля Ферфакса, вона хапливо зазирнула йому в лице, а тоді перевела тривожний погляд на Ван-Бранта.
— Ватагова, Тантлачева, донька, тобто королівна, — пояснив Ферфакс, зашарівшись. — Коротко кажучи, одна з винагород, що змусили мене лишитись. Тум, це Ван-Брант, мій приятель.
Ван-Брант простяг руку, але молода жінка не поворухнулась і не змінила свого суворого вигляду. Не пом"якшала жодна рисочка, не здригнулась жодна лінія на її обличчі. Вона дивилась йому просто в очі гострим допитливим поглядом.
— Що вона розуміє! — засміявся Ферфакс. — Вперше її знайомлять з людиною… Ну, то, як ви кажете, іспанський флот опинився в глухому куті у Сантьяго?