— Він мій чоловік, — лагідно сказала вона. — Я ніколи не знала іншого, і ніколи того не буде, щоб я зазнала іншого. І не може він піти від мене.
— Та хто ж каже, що він піде? — гостро запитав Ван-Брапт, гніваючись і водночас бентежачись.
— Ти повинен сказати йому, щоб він не йшов від мене, — ніжно, з риданням у голосі, благала вона.
Ван-Брант сердито віджбурнув ногою головешку й сів.
— Ти повинен сказати йому. Він мій чоловік. Перед усіма жінками він мій чоловік. Ти великий, ти дужий! А я — дивись — я дуже квола. Бачиш, я коло твоїх ніг. Ти мусиш зробити це для мене. Ти мусиш!
— Устань! — грубо шарпонувши, він поставив її на ноги і сам підвівся. — Ти жінка. Не личить тобі ані валятися в болоті, ані біля ніг якогось мужчини.
— Він мій чоловік.
— Нехай бог простить усім чоловікам! — вихопилося у Ван-Бранта.
— Він мій чоловік, — благально повторила вона, усе тим самим голосом.
— Він мій брат, — відповів Ван-Брант.
— Мій батько — ватаг Тантлач. Під його рукою п"ять селищ. Я накажу шукати скрізь і знайти тобі дівчину до вподоби. Ти можеш лишитися тут і жити з твоїм братом у достатках.
— Я тільки переночую і піду.
— А мій чоловік?
— Ось твій чоловік іде, чуєш?
За похмурими темними соснами пролунав Ферфаксів голос — він щось весело приспівував.
Як ясний день тьмяніє в туманнім морі, так від його співу примерхло обличчя жінки.
— Це мова його народу! — скрикнула вона. — Мова його народу!
Вона повернулась вільним рухом молодої гнучкої тварини і зникла в лісі.
— Домовився про все, — сказав, підійшовши, Фер-факс. — Його королівська величність прийме вас завтра після сніданку.
— Ви йому сказали? — спитав Ван-Брант.