— Ні, цьому неправда. Вони живуть на Півдні, де сонце проходить свій шлях, і вони такі самі виніжені, як і їхні собаки. Ви пам"ятаєте собаку китобоїв? Наші собаки загризли його другого ж дня, бо він був виніжений і не міг битися. Там, у Країнах Півдня, сонце гріє цілий рік і життя легке, тому чоловіки там подібні до жінок, а жінки — до дітей.
Всі схвально закивали головами, а жінки повитягали шиї й уважно слухали.
— Кажуть, вони дуже своїх жінок жалують, і жінки їхні мало працюють, — хихотливо сказала Лікита, молода, здорова й крижаста дочка самого Таї.
— Ти що, може, й собі хочеш піти слідом за Мезахчі? Гляди-но! — сердито крикнув їй батько й обернувся до своїх одноплемінців. — Дивіться, братове, ось вам звичай цих людей з Країни Сонця. Вони задивляються на наших дівчат і беруть їх собі одну по одній. Пішла Мезахчі, покинувши Нігаха без відкупного, потім піде Лікита, за нею всі інші, а ми пошиємось у дурні. Я розмовляв з мисливцем із Ведмежого плем"я, а тепер серед нас є дехто з Голодного плем"я, нехай вони скажуть, чи маю я слушність.
Шестеро мисливців з Голодного племені ствердили його слова, і кожен з них став розповідати своєму сусідові про людей з Країни Сонця та про їхні звичаї. Почулись нарікання. Обурювались молоді хлопці, яким ще належало вибрати собі жінку, обурювались і старі, що сподівались відкупного за своїх дочок. Обурення зростало і ставало щораз голосніше й загрозливіше.
— Вони дуже багаті, у них є дивовижні приладдя з заліза, багато ножів, а рушниць і зовсім без міри, — перелічував хитрий Таї. Його невиразні мрії про збагачення почали набувати певних форм.
— Білову рушницю я візьму собі, — несподівано заявив Ааб-Ваак.
— Ні, вона буде моя, — згукнув Нігах, — бо я ще не одержав відкупного за Мезахчі!
— Тихше, братове! — Таї порухом руки обвів збори. — Нехай жінки й діти йдуть собі в свої іглу. Це розмова чоловіків, і нехай чоловічі вуха її слухають.
— Рушниць усім стане, — сказав він, коли жінки неохоче пішли, — я певен, що їх припаде по дві на кожного, а що вже борошна, цукру та інших речей — то й не сказати. І все легко. Цеї ночі ми повбиваємо людей з Країни Сонця, що сплять в іглу Нігаха. Уранці ми миролюбно рушимо на корабель торгувати і там, вичекавши нагоди, переб"ємо їхніх братів. Завтра ввечері будемо бенкетувати, і веселитися, і ділитись їхніми скарбами. Найбідніший з вас матиме більше, ніж мав найбагатший. Хіба мої слова не мудрі, брати мої?
Глухий ухвальний гомін був йому за відповідь, і зараз же всі почали готуватись до нападу. У шістьох ловців з Голодного племені, багатшого за своїх сусідів, були рушниці й великі запаси набоїв. Серед людей же Мандела далеко не всі мали рушниці, та й з тих рушниць багато поламаних, а пороху й куль було зовсім обмаль. Але брак військового спорядження надолужувала сила-силенна стріл з костяними кінчиками та списи, щоб битися на відстані; коли ж стиналися зблизька — то вживали сталевих ножів російського й американського виробництва.
— Тільки щоб ані шелеснуло! — давав Таї останні вказівки. — Оточуйте іглу щільно з усіх боків, щоб люди з Країни Сонця не могли прорватися. Потім ти, Нігаху, і шестеро молодих хлопців проповзете всередину, де вони сплять. Рушниць не беріть, бо вони часом несподівано стріляють. Усю силу своїх рук — у ножі!
— Звісно, не заподійте ніякого лиха Мезахчі. За неї дадуть чимале відкупне, — хрипко прошепотів Нігах.
Розтягнувшись, маленьке військо оточило іглу Нігаха, а ззаду поприпадали до землі жінки й діти. Вони прийшли подивитись, як убиватимуть чужинців. Коротка серпнева ніч уже кінчалась. У сірих передранкових сутінках невиразно бовваніли постаті Нігаха й молодих хлопців, які наближались до іглу. Не спиняючись, вони вповзли у вузький прохід і зникли в ньому. Таї звівся на ноги й потер собі руки. Усе йшло добре. Ті, що оточували іглу, один по одному підводили голови й наслухались. Кожен по-своєму малював собі картину того, що відбувалось усередині — сонні люди, удари ножами й раптова смерть у темряві.
Сильний вигук — голос людини з Країни Сонця — розтяв тишу, за ним гримнув постріл. Тоді в іглу знявся страшенний гамір. Вояки, що позалягали були навколо, не роздумуючи, кинулися у вузький прохід. Назустріч їм затріскотіли гвинтівки. Стиснуті у вузькому проході, люди з Мандела опинилися в безвиході. Передні шалено силкувались продертися назад, щоб утекти від вогню гвинтівок, які били їм просто в лице, а задні всією силою напирали на них, пориваючись в атаку. Кулі великого калібру пробивали по шістьох одним пострілом, і вузький прохід, де стлумився безпорадний люд, став чистою бійнею. Білі, не цілячись, стріляли в людське місиво і били, як з кулемета. Проти цього нестримного потоку смерті ніхто не міг встояти.
— Ніколи такого не бувало! — казав, переводячи подих, мисливець з Голодного плем"я. — Я тільки зазирнув туди: мертві лежать купами, немов тюлені на кризі після полювання.
— А хіба я не казав, що, може, вони хоробрі вояки? — пирснув сміхом старий зморшкуватий ловець.
— Цього й слід було сподіватись, — суворо сказав Ааб-Ваак. — Ми вскочили у власну пастку.
— Дурні ви й дурних батьків діти! — лаявся Таї. — Хіба можна було так робити? Тільки Нігах і шестеро молодих мисливців повинні були ввійти в іглу, тільки їм це було наказано! Моя мудрість перевершувала мудрість людей з Країни Сонця, а ви що наробили? Позбавили її всієї сили й гостроти! Тепер вийшло гірше, аніж би тоді, коли б я нічого не вигадував.
Йому ніхто не відповів. Усі, не відриваючись, дивились на іглу, яке зловісно чорніло проти неба, що починало ясніти на північному сході. З відтулини на покрівлі виходив дим від рушниць і курився в непорушному повітрі. Коли не коли проповзали поранені.