— А якщо жоден не лишиться? — хитро шепнув Ааб-Ваак.
— То всі рушниці будуть наші, твої й мої, — так само пошепки відповів Таї.
Одпак, щоб заспокоїти людей з Голодного племені, він постановив одного з них ватажком загону, що мав іти на корабель. Цей загін, в якому було дві третини всього племені, навантажився шкурами й іншими речами для торгу і подався на узбережжя, миль за дванадцять далі. Ті, що лишилися, розташувались широким півколом навкруги укріплення, яке хапливо будували обложені. Таї відразу ж збагнув усі вигоди такої барикади і наказав своїм людям негайно копати неглибокі шанці.
— Ловці не скоро зрозуміють, для чого це, — пояснив він Ааб-Ваакові, — а поки вони розважатимуть над цим, менше будуть згадувати про забитих і наганяти на себе всіляких страхіть. Уночі, в темряві, ми підповземо ближче, і коли вранці люди з Країни Сонця визирнуть, ми будемо вже зовсім недалеко.
Опівдні стало припікати. Люди покинули роботу і взялися їсти. Жінки принесли їм сухої риби й тюленячого сала. Почулись вимоги, щоб поділити припаси з іглу Нігаха, які лишилися після людей з Країни Сонця, але Таї відмовився. Він не хотів нічого ділити, поки повернеться той загін, що пішов на корабель. Почали гадати, чим може скінчитись ця виправа, і саме в розпалі розмови із моря докотився глухий гуркіт. Дехто вправніший на око розгледів у далечині густу хмару диму, яка швидко розвіялась, і запевняв, що вона була саме над тим місцем, де стояв корабель. Таї був тієї думки, що це вдарила гармата. Ааб-Ваак не знав, але думав, що це якийсь сигнал. В усякому разі щось мало б уже статись, казав він.
Минуло годин п"ять чи шість, і на широкій рівнині, що йшла до моря, з"явилася самотня постать. Жінки й діти, усі, скільки їх було, побігли йому назустріч. Це був Уненк, голий, поранений, захеканий. З рани на лобі точилася кров і краплями стікала по обличчю. Ліва рука, страшенно покалічена, безпорадно звисала. Але що найстрашніше — це дикий блиск в його очах. Що означав той блиск, жінки не могли зрозуміти.
— А де Пішак? — верескливо скрикнула стара скво.
— А Олітлі? А Полак? А Ма-Кук? — підхопили інші. Уненк не відповідав. Він мовчки продерся крізь натовп, що вирував навколо нього, і хитаючись, попростував до Таї.
Стара скво заголосила, і жінки одна по одній приєдналися до неї. Чоловіки повилізали з шанців і оточили Таї; навіть люди з Країни Сонця повилізали на свою барикаду подивитися на пригоду.
Уненк спинився, витер кров з очей і озирнувся. Видно було, що він хоче заговорити, але сухі губи злипались.
Лікита принесла йому води, він щось промимрив і припав до кухля.
— Був бій? — запитав нарешті Таї. — Добрий бій?
— Хо-хо-хо! — так несподівано і так люто зареготав Уненк, що всі голоси враз принишкли. — Ще ніколи не було такого бою! Це кажу я, Уненк, що споконвіку бився з людьми й звірами. Ще поки я не забув, я хочу вам сказати трохи мудрих слів. Люди з Країни Сонця добре воюють, і вони навчать нас, як треба воювати. Коли нам довго доведеться воювати, ми самі станемо добрими вояками, навіть такими самими, як вони, а інакше — ми всі повмираємо. Хо-хо-хо! Ну, та й бій же був!
— Де твої брати? — крикнув Таї і так затрусив Уненка, що той аж зойкнув від болю і тоді тільки опам"ятався.
— Мої брати? Їх уже немає!
— А Пом-Лі? — крикнув один з Голодного плем"я. — Пом-Лі, син моєї матері?
— Пом-Лі більше немає, — відповів монотонним голосом Уненк.
— А люди з Країни Сонця? — спитав Ааб-Ваак.
— Людей з Країни Сонця також немає!
— А їхнє судно, їхні скарби, рушниці й усе? — згукнув Таї.