— Привіт тобі, о жінко з надзвичайним волоссям, — сказала Лі Ван.
Але вона сказала це своєю мовою, якою розмовляють тільки в маленькому закутку землі, і жінки не зрозуміли її.
— Покликати на допомогу? — спитала тремтячим голосом міс Гідінгс.
— Бідолашне створіння ніякої шкоди не заподіє, я гадаю, — відповіла місіс Ван-Вік. — Подивись-но тільки на її вбрання, обдерте, обдрипане! Це — щось унікальне. Я куплю його для своєї колекції. Подай мені, будь ласка, мою торбинку, Міртл, і приготуй вагу.
Лі Ван стежила за рухом її губ, але слів не збагнула і тепер уперше з подивом подумала про те, що їм не спосіб порозумітися. У нестямі від своєї німоти, вона широко змахнула руками і крикнула:
— О жінко, ти ж моя сестра!
Сльози текли їй по щоках, вона вся поривалась до цих жінок, голос її зривався від туги, яку вона не могла передати словами. Але міс Гідінгс тремтіла, і навіть місіс Ван-Вік була збентежена.
— Я хочу жити так, як ви живете, ваші звичаї хай будуть моїми звичаями, хай буде у нас один звичай. Мій чоловік Канім-Човен. Він великий і чудний, і я боюся його. Його шлях проліг через цілий світ, і нема йому краю, а я так стомилась. Моя мати була схожа на тебе. У неї були такі самі коси і такі самі очі. І тоді мені було добре жити, і сонце гріло мене.
Вона покірно стала на коліна і припала головою до ніг місіс Ван-Вік. Але місіс Ван-Вік, перелякана її запальністю, відскочила назад.
Лі Ван підвелась, задихана, марно силкуючись спромогтися на слово. Її німі уста, не могли зрозуміло сказати, як гостро вона усвідомила те, що вона одного роду з цими жінками.
— Продавати? Ти продавати? — спитала місіс Ван-Вік тією каліченою мовою, до якої в таких випадках вдаються панівні народи.
Вона доторкнулась до подертих шкур, які були на Лі Ван, щоб пояснити їй свій намір і, насипавши на вагу на кількасот доларів золота, мішала й спокусливо цідила крізь пальці блискучий пісок. Але Лі Ван бачила тільки пальці, молочно-білі, гнучкі, тонкі, з гарними, рожевими, як самоцвіти, нігтями. Вона поклала поруч свою мозолясту й загрубілу від роботи руку і заплакала.
Але місіс Ван-Вік нічого не розуміла.
— Це золото! — хотіла вона потішити її. — Добре золото! Ти продавати? Ти міняти? — Вона знову поклала руку на шкури, що були на Лі Ван. — Скільки? Продавати? Скільки? — наполягала вона і гладила рукою проти шерсті, аби переконатись, що шви позшивані нитками з сухих жил.
Та Лі Ван була як глуха, слова місіс Ван-Вік були для неї тільки звуки й не мали ніякого змісту. Її пойняв розпач. Як вона пояснить цим жінкам, що вона одного з ними роду? Вона знала, що це так, що вони сестри по крові серед усіх чоловіків і серед усіх жінок, що належать чоловікам. Очі її гарячково блукали по кімнаті, спиняючись на порозвішуваних м"яких завісках, на жіночих сукнях, на овальному дзеркалі і на гарненькому туалетному приладді, що лежало перед ним. Усі ці речі не давали їй спокою, бо вона раніше бачила такі самі, і коли дивилась на них тепер, то губи складались для слів, що поривалися з грудей. І раптом в її голові промайнула думка, і вона підбадьорилась. Треба бути спокійною. Вона мусить тримати себе в руках, тепер не можна дозволити ніяких непорозумінь, а то… І, вся здригаючись від ледь стримуваних ридань, вона оволоділа собою.
Лі Ван поклала руку на стіл.
—
Вона глянула на місіс Ван-Вік, і та кивнула головою. Лі-Ван тріумфувала, але силою волі стримувала себе.
—
На кожне ствердження місіс Ван-Вік збуджувалась Лі Ван усе більше. Деякі забуті слова поволі відновлювались у пам"яті, а деякі дуже швидко, і залежно від цього вона або затримувалась і запиналась, або з якоюсь гарячковою хапливістю ходила по кімнаті, називаючи одну по одній різні речі. Нарешті вона спинилася, випроставшись, закинула голову назад і з тріумфом чекала.