— Кішка! — засміялась місіс Ван-Вік і повільно й виразно, як у дитячому садку, розтягла по складах: — Я бачу — кіш-ка зло-ви-ла миш-ку.
Лі Ван поважно кивнула головою. Тепер вони починають її розуміти, ці жінки. Від цієї думки темний рум"янець заграв на її бронзових щоках. Вона усміхнулась і енергійно закивала головою.
Місіс Ван-Вік обернулась до своєї приятельки:
— У якійсь місіонерській школі дістала поверхову освіту і прийшла похвалитись.
— Напевне, — усміхнулась міс Гідінгс. — От дурне дівча, через її хвальковитість ми не можемо вчасно лягти спати.
— Так, а проте мені потрібна її куртка. Якщо вона стара, то чудової роботи — це розкішний зразок. — Вона повернулась до своєї гості: — Ти мінятися, га? Ти? Поміняєшся? Скільки? Слухай, скільки?
— Може, вона б хотіла помінятись на сукно або на що інше, — висловила гадку міс Гідінгс.
Місіс Ван-Вік підійшла ближче до Лі Ван і на мигах силкувалась пояснити, що хоче поміняти своє вбрання на її куртку. Щоб прискорити діло, вона взяла Лі Ван за руку і, притиснувши її до мережив і стрічок на своїх пишних грудях, стала водити пальцями Лі Ван по матерії, щоб та відчула, яка вона ніжна. Коштовний метелик, що правив за застіжку, враз розстебнувся і розкрив білі, пружисті перса, що ніколи не знали дотику дитячих уст.
Місіс Ван-Вік спокійно застебнулась, але Лі Ван голосно скрикнула і, хапливо розірвавши свою шкіряну куртку, розкрила й свої груди, такі ж самі білі й пружисті, як і в місіс Евелін Ван-Вік. Лі Ван бурмотіла неврозумливо і швидко показувала щось на мигах, силкуючись переконати цих жінок, що вона одного з ними роду.
— Мішана кров, — пояснила місіс Ван-Вік. — Я це одразу подумала, коли побачила її волосся.
Міс Гідінгс зробила бридливий рух.
— Пишається білою шкірою свого батька! Яке свинство!.. Дай їй що-небудь, Евелін, і випровадь з хати.
Друга жінка зітхнула.
— Нещасне створіння! Мені хотілося б чим-небудь допомогти їй.
Надворі під чиєюсь важкою ходою зарипів нарінок, двері широко розчинились, і ввійшов Канім. Міс Гідінгс вирішила, що це прийшла її смерть, і заверещала, але місіс Ван-Вік зустріла прибульця спокійно.
— Чого вам треба? — спитала вона.
— Як ся маєте? — ввічливо привітався він і, показуючи на Лі Ван, додав: — Це моя жінка.
Він простяг руку до Лі Ван, але та відвела її.
— Скажи, Каніме, скажи їм, що я…
— Дочка Пау-Ва-Кан. Хіба це щось важить для них? Я краще скажу їм, що ти погана дружина, що ти здатна покинути ложе свого чоловіка, коли важкий сон склепить йому очі.