Хлопець сподобив мене зневажливим поглядом, а в очах — безмежна втома.
— З цим ідіть до швейцара. Не знаю, про що ви торочите.
— Та ні, мій сніжно-білий, мені редактора.
— Якого редактора? — накинувся він, як молодий бульдог. — Театрального? Спортивного? Світської хроніки? Недільного? Тижневого? Щоденного? Телеграфного? Місцевих новин? Передових? Якого?
Якого саме, я не знав.
— Самого, — рішуче заявив я. — Головного.
— А, Спарго! — чмихнув він.
— Авжеж, Спарго, — підтвердив я. — Кого ж бо ще?
— То давайте свою картку, — каже він.
— Дати що?
— Картку… НуІ Та чого вам, зрештою, треба?
І тут анемічний Цербер так нахабно зміряв мене очима, що я взяв його за барки, підвів із стільця, постукав по запалих грудях зігнутим вказівним пальцем і тим викликав слабий задушливий кашель. Але хлопчисько дивився на мене без остраху, наче хоробрий горобчик, затиснутий в кулаці.
— Я невблаганний Час, — прогув я замогильним голосом. — Стережися, щоб я не стукнув занадто сильно.
— Ну, це ще побачимо, — глузливо обізвався Цербер. Тоді я стукнув добряче, так, що він подавився кашлем і аж посинів.
— Та якого вам чорта? — прохрипів він, віддихавшись.
— Мені потрібен Спарго, сам Спарго.
— Так пустіть мене, я загляну і дізнаюсь, як там.
— Ні, не заглянеш, мій сніжно-білий. — Я ще міцніше стиснув його комір. — У мене ці штучки не пройдуть, ясно? Підемо разом.
Літ мрійливо оглянув довгий стовпчик попелу на своїй сигарі і повернувся до мене:
— Знаєте, Анаку, ви навіть не можете зрозуміти, яка насолода криється в блазенстві, в нестримному штукарстві. Ви на таке не здатні, хоч би й схотіли. Ваші нікчемні дрібні умовності та зарозуміла доброчесність стали б на перешкоді. Бо щоб просто так безоглядно пуститись берега і дуріти, як тільки заманеться, треба бути чимсь більшим, ніж статечним господарем та лояльним громадянином.