Біле Ікло не зразу навіть зрозумів, що він вільний. Чимало місяців минуло відтоді, як він потрапив до рук Красеня Сміта, і за весь цей час він і хвилини не був на волі, опріч тих випадків, коли його відв"язували, щоб він бився. Після бою його зараз же знову припинали на ланцюга.
Він не знав, що йому робити з цією волею. Може, боги вигадали ще якусь диявольську витівку? Він повільно й обережно ступив кілька кроків, готовий щохвилі відповісти на напад. Ніколи ще з ним такого не бувало — він не знав, що діяти. Завбачливо одійшов трохи далі від двох богів, що за ним стежили, і зупинився на розі хатини. Ні, все гаразд. Зовсім ошелешений, він повернув назад, став за кілька кроків від людей і втупив у них пильний погляд.
— А він не втече? — спитав новий хазяїн.
Метт знизав плечима.
— Ризикнімо. Це єдиний спосіб дізнатись.
— Бідолаха, — пробурмотів співчутливо Скотт. — Найбільше він потребує людської ласки, — додав він і пішов у хатину.
Повернувся він з кавалком м"яса й кинув його Білому Іклу. Собака відскочив убік і здалеку уважно й підозріливо приглянувся до м"яса.
— Геть, Майор! — пролунав застережливий крик погонича, та вже запізно.
Майор підскочив до м"яса і тільки встиг схопити його зубами, як на нього налетів Біле Ікло і збив з ніг. Метт кинувся до них, але Біле Ікло виявився спритніший. Ноги в Майора підігнулися, з прокушеного горла порснула кров, і червона пляма на снігу все більшала.
— Шкода його, хоч так йому й треба, — хапливо промовив Скотт.
Але Метт уже націлився вдарити Білого Ікла ногою. І тут враз одне за одним сталося — стрибок, вискал зубів і крик болю. Відповзши на кілька кроків, Біле Ікло гнівно загарчав, а Метт, нахилившись, став оглядати свою ногу.
— Хапнув таки добре, — сказав він, показуючи на роздерті штани й спідні, де з"явилася кривава латка.
— Я ж казав, що справа з ним безнадійна, — понуро мовив Скотт. — Я вже так і сяк про нього думав, все не хотів цього робити. Але доведеться. Іншого нічого не вигадаєш.
Кажучи це, він нехотя видобув револьвера, відкрив барабан і переконався, що зброю заряджено.
— Слухайте, містере Скотте, — спинив його Метт. — Собака цей через пекло пройшов! Як же можна сподіватися, щоб він вибився звідти непорочним янголом? Дайте йому час.
— Гляньте на Майора! — відказав Скотт. Погонич підійшов до пораненого собаки. Той лежав на снігу в калюжі крові й конав.
— Таж так йому й треба! Ви самі це сказали, містере Скотт. Намірявся вкрасти в Білого Ікла його м"ясо — ну, от і прийшов йому капець. Що ж тут дивного? Я б і шеляга ламаного не дав за того пса, що без опору віддає своє м"ясо.
— Але гляньте-но на себе, Метте! Собаки собаками, але десь же мусимо покласти цьому край.
— Що ж, так мені й треба, мені теж, — уперто провадив своєї Метт. — Бо за що я його вдарив? Ви самі сказали, що він вчинив по правді. Отже, я не мав би його займати.
— Та все-таки найкраще буде застрелити його, — наполягав Скотт. — Приручити його неможливо.