Але луна була єдиним відгуком на Набів крик – весь східний берег острівця, що загубився у безмежному океанському просторі, завмер у цілковитому безгомінні.
Тим часом небо мало-помалу очищалося від хмар. Десь опівночі у вишині заблищало кілька зірок, і якби інженер був поруч із своїми супутниками, він зауважив би, що зорі тут дуже відмінні від своїх посестер, які сяють у Північній півкулі. На новому для утікачів обрії не світилася Полярна зірка; сузір’я в зеніті разюче різнилося від зірок, які Сайрес Сміт звик бачити в північній частині Нового Світу, а з боку Південного полюсу сяяв Південний Хрест.
Минула ніч. 25 березня близько п’ятої години ранку середина неба ледь-ледь порожевіла, хоч обрій залишався ще темним; а вдосвіта на море наліг такий туман, що кроків за двадцять нічого не було видно. Він розгортався сувоями сивих хвиль, які повільно котилися над землею.
Погода аж ніяк не сприяла пошукам. Потерпілі не розрізняли нічого довкола. Тим часом як Наб і журналіст вдивлялися в океан, моряк і Герберт шукали поглядом протилежний берег на заході. Проте ніде не виднілося ані п’яді землі.
– Байдуже, – сказав Пенкроф. – Я й не бачачи чую берег… Він он там… Он там… Це так само незаперечно, як і те, що ми уже не в Річмонді!
Та незабаром туман розвіявся. Тепер над морем висів тільки легкий серпанок, що провіщав погожий сонячний день. Тепле проміння вже зігрівало не лише верхні шари повітря, а й діставало поверхні острова.
Через три чверті години після сходу сонця, тобто десь о пів на сьому, туман почав рідшати. Низом він потроху розвіявся і, згущуючись у хмарки, піднімався вище і вище. Незабаром, немов із хмари, виринув весь острівець, а за ним і обрій над морем, безмежний зі сходу і обірваний високим крутим берегом на заході.
Так, там була земля. Там хай і тимчасовий, та все ж порятунок. Між острівцем і протилежним берегом, відокремленим протокою завширшки з півмилі, вирувала й шуміла стрімка течія.
І тут один із тих, що зазнали повітряної аварії, не радячись ні з ким, крім власного сумління, не питаючи думки супутників, навіть не обізвавшись до них, прожогом кинувся у бурхливий вир. То був Наб. Він квапився на той бік, щоб піти берегом далі на північ. Ніхто не зміг би його зупинити. І марно кликав негра Пенкроф. Журналіст також готувався пливти слідом за Набом.
Тоді до нього підійшов Пенкроф.
– Ви хочете пливти через протоку?
– Так, – відповів Гедеон Спілет.
– Гаразд. Але, повірте мені, краще почекати, – сказав моряк. – Наб і сам допоможе своєму хазяїнові. Якщо ми зараз попливемо через протоку, нас може віднести у відкрите море. Тут страшна течія. Та коли я не помиляюся, це течія відпливу. Ви бачите, як відступає море від краю берега? Наберімося терпіння, а під кінець відпливу ми, можливо, знайдемо десь перехід убрід…
– Ви маєте слушність, – погодився журналіст. – Тримаймося гурту, не дуже віддаляймося один від одного.
А тим часом Наб мужньо боровся з течією, перепливаючи навскоси протоку. З кожним помахом рук із води виринали його чорні плечі. Негра дуже швидко зносило течією, та все ж він потроху наближався до протилежного берега. Півмилі, що відокремлювали острівець від другого берега, він подолав аж через півгодини і дістався землі за кілька тисяч футів від місця, навпроти якого кинувся у воду.
Нарешті Наб вийшов на сушу під високою прямовисною гранітною скелею, рішуче струсив із себе воду, побіг берегом і за кілька хвилин зник за скелястим мисом, що виступав у море майже проти північного кінця їхнього невеличкого острова.
Набові супутники стривожено спостерігали за його відчайдушним вчинком, і, коли він зник із поля зору, всі троє, тамуючи голод устрицями, що рясно лежали на піску понад морем, задивились на землю, де сподівалися шукати прихистку. Бідним видався їхній сніданок, та яка не яка, а їжа. По той бік виднілася широка затока, обрізана з півдня дикою голою скелею, що виступала далеко в море. Скеля та поєднувалася з узбережжям примхливо окресленим пасмом високих гранітних бескидів. Зате з півночі затока розширювалась, берег заокруглювався з південного заходу на північний схід і завершувався гострим мисом. Між двома отими виступами, якими закінчувалася вигнута луком дуга затоки, відстань була, певно, миль вісім. Розташований за півмилі від невідомої землі вузький острівець, на якому вони стояли, скидався на велетенського кита завширшки зо чверть милі у найширшому місці.
Тривав відплив, і на тому боці дедалі ширшала піщана коса, всіяна темними скелями, які все вище виступали з води. За нею здіймалася, нагадуючи фортечний редут, прямовисна, не менше трьохсот футів завширшки, гранітна круча, увінчана примхливим карнизом. Простягнувшись милі на три, праворуч вона обривалася, мов обрубана людською рукою, а ліворуч – навпаки, ніби розкололась на скелі призматичної форми, кам’яні прискалки і, поступово знижуючись, витяглася довгим спуском, що потроху переходив у підводні рифи південного мису.
Зверху на плоскогір’ї не росло жодного дерева. То була гола нагірна рівнина, що нагадувала гору поблизу Кейптауна біля мису Доброї Надії, тільки менших розмірів. Принаймні вона здавалася такою з острівця. Та все ж праворуч, за кручею, буяла зелень. Там виднілися крони великих дерев, що зливалися в суцільну зелену смугу і тяглися допоки сягав зір. Та зелень радувала око вчорашніх невдалих повітроплавців, вельми засмучених непривітними обрисами похмурої гранітної кручі.
А на задньому плані, на відстані щонайменше семи миль на північний захід під сонячним промінням сяяла біла вершина. То біліла снігова шапка, що вкривала далеку гору.
ebooksa