Скосивши очі, я помітив, що двоє в куртках зайшли до сусіднього вагона. Мені це не сподобалося, і я почав хвилюватися за Петра і Галю. Але якась інша моя думка підсміювалася наді мною, над моєю вже аж якоюсь клінічною підозріливістю.
На зворотному шляху до будинку батьків Петра ми дуже поспішали. Небо, здавалося, прокидалося й ось-ось готове було розродитися новим дощем. Поодинокі краплини вже падали вниз, на землю.
Щойно ми встигли забігти на ґанок і зупинитися під дашком перед дверима, як уперіщив дощ.
«Це осінь, — думав я. — Вона тепер триматиме нас під домашнім арештом. У чужому домі ми будемо подумки закреслювати числа та дні тижня. Я чекатиму телефонного дзвінка, після якого ми зможемо перебратися під київський домашній арешт. Ні, в Києві все буде простіше. По-перше, в мене вдома є парасолька. Ми купимо ще одну і будемо гуляти під дощем. А може, дощ до того часу припиниться? Тоді можна буде слухати шелест золотої осені під ногами...»
Старий знову увімкнув телевізор. Сам він сидів із газетою у руках. А старенька Ольга Миколаївна клопотала на кухні. За вікном нескінченний дощ створював ілюзію вечора.
Коли ж вечір прийшов і ми повечеряли, я запитав у старенької, чи можу перебратися в кімнату до Гулі, якщо Галя вже поїхала.
Ольга Миколаївна суворо подивилася на мене.
— Ви повінчані чи розписані? — запитала вона.
— Ні.
— Тоді як можна? Це ж не по-людському. Що Гулин батько скаже?
Я тяжко зітхнув, розуміючи, що балакати про це можна скільки заманеться, але результат буде один.
— Не сумуй, — усміхнулася старенька. — Якщо ти Гулю любиш і вона тебе любить, то можете і потерпіти!
Коли я поділився сумною новиною із Гулею, вона розсміялась.
— Ти чого?
— Точно як у нас.
— А що, у вас хіба вінчаються?
— Ні, зараз розписуються... У загсі... А вінчатися красивіше. Я, коли в Алмати навчалася, по телевізору бачила...
Я усвідомлював, що не зможу мешкати в одному будинку з Гулею і розлучатися з нею ночами. Усі мої ночі тоді перетворяться на один суцільний кошмар. Я буду обіймати подушку, слухати дощ і відчувати холод самотності, від якого не врятують і кілька пухових ковдр. Ні, я просто з глузду з’їду!
«Що тобі заважає повінчатися тут, у Коломиї? — запитував я себе. — Та нічого не заважає... Що для цього потрібно? Церква і взаємне бажання».
— Давай повінчаємося, — запропонував я Гулі.