Я йшов і міркував про це невиправдане відчуття свободи, яке мені подарували нові залізні двері. Несподівано поруч загальмувала «дев"ятка». Опустилося затемнене скло дверцят, і я побачив чоловіка років сорока п"яти в синій футболці.
— Слиш, як до Бессарабки проїхати? — запитав він.
Я пояснив і потім провів авто поглядом. Номера в цієї «дев"ятки» були одеські.
Коли машина зникла з поля зору, зникло і моє відчуття свободи та захищеності. І зникло, треба сказати, недаремно. Я почав обережно косувати по боках і одразу ж запримітив уже знайому чорняву парочку, яка трапилася мені нещодавно разів зо три за день. Вусатий парубок дивився на мене, а його подружка розглядала журнали за склом газетного кіоску.
«Знову збіг? — подумав я. — Чи вони мешкають десь поблизу?»
Я обійшов довкола Золотих Воріт і повернувся додому.
Цього ж вечора пролунав телефонний дзвінок.
— Як триває збір зелених? — запитав мене знайомий голос.
— Ніяк, — відповів я.
— Гляди, козел, ми тобі лічильник вмикати не будемо — не ті часи. Я тебе попередив: не буде десяти штук — переселимо тебе на дошку з назвою «Допоможіть знайти». Допетрав?
Відповіді на своє «допетрав» мій співрозмовник не очікував і миттю поклав слухавку.
Настрій став зовсім кепським.
Яке пуття з цих дверей, якщо я зможу почуватися в безпеці, тільки зачинившись ізсередини?
«Ні, — подумав я, — треба кудись ушитися на час. Квартиру замкнути й утекти. Все одно рано чи пізно вони про мене забудуть».
І хоча теперішнє не надихало на туризм, я серйозно замислився про те, щоб на певний час полишити улюблене місто. Треба було їхати геть, і їхати негайно. І якось сам собою визначився напрямок — на казахський берег Каспійського моря, на півострів Мангишлак, де колись стояла Новопетрівська фортеця.
Збір речей відірвав мене від неприємних відчуттів, що накотилися після телефонного дзвінка.
Я запхав у свій китайський рюкзак рукопис Гершовича, три банки з «дитячою молочною сумішшю», кілька бляшанок знайдених у кухонній шафі консервів. Згори все це заклав одягом.
Тоді сів на кухні за чашкою кави. За вікном було вже темно, і ця темрява мене заспокоювала. Світ спить, думав я. Може, і вороги мої невідомі сплять? Саме час вислизнути з дому і розчинитися в цій темряві.
Так я і зробив. І світанок уже зустрічав у поїзді Київ-Астрахань, у напівпорожньому вагоні з пожмаканим червонолицим провідником, який марно намагався розпалити вугілля в маленькій топці титана.
14
ebooksa