Біля вогнища сидів Джамшед, ліворуч від нього височіла купа сухої ковили і якогось чагарнику. Перед ним, до мене спинами, сиділи його доньки, а за ним, метрів за десять, стояла пара верблюдів. Верблюди стояли нерухомо, і через це спочатку здалися мені одним довгим багатогорбим верблюдом, що затулив частину вечірнього обрію та неба. Але один із них раптом труснув головою, і одразу ж моє видіння перетворилося на реальність. Потім другий верблюд зробив крок назад і нахилив морду до піску.
— А! Підходь! — гукнув до мене Джамшед.
Я підійшов, усівся між ним і доньками.
— Ноги не болять? — запитав він гарною російською мовою.
— Ні, вже не болять...
— Пощастило тобі, — вів далі Джамшед. — Якби не Хатема — так би й загинув зовсім.
— Яка Хатема? — запитав я, озирнувшись на дівчат, імена яких уже знав.
Джамшед кивнув у бік верблюдів.
— Хатема шмат брезенту помітила, підійшла й почала тягнути... Ми їй кричали-кричали, потім наблизились і теж побачили. От, витягнули тебе... Не всім так щастить...
— Дякую, — сказав я і кинув погляд на верблюдів, одному, а точніше, одній із яких я завдячував життям.
— Ішов куди? — запитав Джамшед.
— Форт-Шевченко.
— А нащо пішки?
Я знизав плечима.
— Мандрівник? — знову запитав Джамшед. Я зітхнув.
— Хріновий із мене мандрівник, — щиро промовив я після недовгої паузи.
— Чому, — не погодився Джамшед. — Сюди дійшов, значить, уже мандрівник. А чого один, без жінки?
— Немає в мене жінки...
Джамшед замислився, потім озирнувся і подивився на своїх верблюдів.
— А навіщо тобі Форт-Шевченко?
ebooksa