Пурпурові вітрила

На кухню заходити Ґреєві суворо заборонялося, проте, відкривши одного разу цей дивний, сповнений вогню ватри світ пари, кіптяви, шипіння, клекотання киплячих рідин, стукоту ножів і смачних запахів, хлопчик вчащав до величезного приміщення. У суворому мовчанні, наче жерці, рухались кухарі; їхні білі ковпаки на тлі почорнілих стін наводили на думку про якесь урочисте служіння; веселі, товсті посудниці біля бочок з водою мили посуд, брязкаючи порцеляною і сріблом; хлопчики, зігнувшись під ношею, заносили кошики, наповнені рибою, устрицями, раками й фруктами. Там на довгому столі лежали райдужні фазани, сірі качки, строкаті кури: там свиняча туша з коротеньким хвостом і по-дитячому заплющеними очицями; там — ріпа, капуста, горіхи, синій ізюм, смагляві персики.

На кухні Ґреєві було трохи лячно: йому здавалося, що тут хазяйнують темні сили, влада яких править за головну пружину в житті замка; окрики звучали як команди й заклинання; рухи працівників, завдяки довгим навичкам, набули тієї виразної, скупої точності, яка видається натхненням. Зросту Ґреєві ще бракувало, щоб зазирнути в найбільшу каструлю, що клекотіла, мов Везувій, однак хлопець відчував до неї особливу повагу; він із трепетом дивився, як її перевертають дві служниці; відтак на плиту хлюпала тоді димна піна, і пара, на вибрик якої плита озивалась шипінням, хвилями наповнювала кухню. Якось рідини виплеснулося стільки, що служниця поряд ошпарила руку. Шкіра миттєво почервоніла, за мить навіть нігті пашіли від припливу крові, і Бетсі (так звали служницю), плачучи, натирала олією свої опіки. Сльози невпинно котилися по її круглому переляканому обличчю.

Ґрей завмер. Тим часом як інші жінки бігали біля Бетсі, він пережив відчуття гострого чужого страждання, що його не міг відчути сам.

— Тобі дуже боляче, еге ж? — запитав хлопчина.

— Спробуй, і сам знатимеш, — відповіла Бетсі, накриваючи руку фартухом.

Насупившись, парубійко видерся на табурет, зачерпнув довгою ложкою гарячої рідини (сказати до речі, це був суп з бараниною) і хлюпнув собі на зап’ясток. Враження було нівроку, але слабість від сильного болю змусила його похитнутися. Блідий, як стіна, Ґрей підійшов до Бетсі, застромивши обпечену руку в кишеню штанців.

— Мені здається, що тобі дуже боляче, — сказав він, анічичирк — про свій експеримент. — Ходімо, Бетсі, до лікаря. Мерщій!

Він уперто тяг її за спідницю, а тим часом прихильники домашніх засобів навперебій пропонували служниці рятівні рецепти. Проте дівчина, помітно страждаючи, пішла з Ґреєм. Лікар пом’якшив біль, наклавши перев’язку. Лише після того як Бетсі пішла, хлопчик показав свою руку. Цей незначний епізод зробив двадцятилітню Бетсі й десятилітнього Ґрея справжніми друзями. Дівчина набивала його кишені пиріжками й яблуками, а він розповідав їй казки та інші історії, вичитані у своїх книжках. Одного разу хлопець довідався, що Бетсі не може вийти заміж за конюха Джима, бо вони занадто бідні, щоб завести собі хазяйство. Ґрей розбив коминковими щипцями свою порцелянову скарбничку й витрусив звідти все: набралося близько сотні фунтів. Уставши вранці і дочекавшись, поки безпосажна вийде на кухню, він зайшов до її кімнати й, засунувши подарунок у скриню дівчини, прикрив його короткою запискою: «Бетсі, це твоє. Проводир зграї розбійників Робін Гуд». Переполох, викликаний на кухні цією історією, набув таких розмірів, що Ґреєві довелося зізнатися у своїй витівці. Він, однак, не забрав гроші назад і не хотів більше говорити про це.

Його мати була однією з тих натур, які життя відливає в готовій формі. Вона жила в напівсні забезпеченості, що завбачає будь-яке бажання пересічної душі, тож їй не залишалося нічого робити, як радитися із кравчинями, лікарем і шафарем. Але жагуча, майже релігійна прихильність до своєї дивної дитини давала, треба думати, єдиний вихід тим її схильностям, захлороформованим вихованням і долею, які вже не живуть, але печально блукають, залишаючи волю бездіяльною. Вельможна пані нагадувала паву, що висиділа яйце лебедя. Вона болісно переживала прекрасну синову окремішність; смуток, любов і ніяковість наповнювали жінку, коли вона притискала хлопчика до грудей, де серце говорило інше, ніж мова, що зазвичай відбиває умовні форми стосунків і думок. Так хмарний ефект, вигадливо спричинений сонячним промінням, проникає в симетричне умеблювання казенної будівлі, по-збавляючи її банальних переваг; око бачить і не впізнає приміщення: таємничі відтінки світла серед злиденності витворюють яскраву гармонію.

Вельможна пані, лице і фігура якої, здавалося, могли відповідати лише крижаним мовчанням на палкі голоси життя, тонка краса якої радше відштовхувала, ніж притягувала, бо ж у ній відчувалося гордовите зусилля волі, позбавлене жіночої зваби, — ця Ліліан Ґрей, залишаючись наодинці із хлопчиком, оберталася простою мамою, що люблячим, лагідним тоном виводила ті самі сердечні дрібниці, що їх не передаси на папері — сила їх у почутті, не в самих них. Вона дозволяла синові геть усе і прощала все: перебування в кухні, відразу до уроків, неслухняність і численні примхи.

Якщо він не хотів, щоб підстригали дерева, їх ніхто і не чіпав, коли він просив простити або винагородити кого-небудь, зацікавлена особа знала, що так і буде; він міг їздити верхи на будь-якому коні, брати в замок будь-якого собаку; переривати бібліотеку, бігати босоніж і їсти, що він здумає.

Його батько якийсь час боровся з цим, але поступився — не принципу, а бажанню дружини. Хіба що наказав видалити із замку всіх дітей службовців, побоюючись, що через низьке товариство примхи хлопчика переростуть у схильності, що їх годі буде викорінити. Загалом він був з головою занурений у незліченні родові процеси, початок яких губився в епосі появи паперових фабрик, а кінець — у смерті всіх кляузників. Окрім того, державні справи, справи маєтностей, диктування мемуарів, виїзди на парадні лови, читання газет і складне листування змушували його заховувати певну внутрішню відстань од родини; сина він бачив так рідко, що інколи забував, скільки йому років.

Тим-то Ґрей жив у своєму світі. Хлопчина грався сам-один — здебільшого на замкових задвірках, які за старих часів мали бойове значення. На цих широких пустирищах, із рештками високих ровів, із зарослими мохом кам’яними склепами, було повно бур’яну, кропиви, реп’яха, терну й скромно-барвистих диких квітів. Малий снував тут годинами, досліджуючи кротячі нори, борючись із бур’яном, підстерігаючи метеликів і будуючи з усіляких уламків цегли фортеці, що їх він закидав дрюччям й кругляком.

Ґреєві вже повернуло на дванадцяту весну, коли всі натяки його душі, всі розрізнені риси духу й відтінки таємних поривів з’єдналися в одному сильному моменті, а відтак, виражені очевидно, перетворилися на нездоланне бажання. Досі він начебто знаходив лише окремі частини свого саду — просвіт, тінь, квітка, дрімучий і пишний стовбур — у тьмі-тьмущій садів інших, і раптом побачив їх ясно, все — у прекрасній, вражаючій гармонії.

Трапилося це в бібліотеці. Зазвичай її високі двері з тьмяним склом угорі замикались, але засувка замка поганенько трималася в гнізді стулок; якщо натиснути рукою, двері відходили, напружувались і розчинялись. Коли дух дослідження змусив Ґрея добутися в бібліотеку, його вразило порошнисте світло, вся сила й особливість якого полягала в кольоровому візерунку верхньої частини шибок. Тиша покинутості стояла тут, як ставкова вода. Темні низки книжкових шаф подекуди притикалися до вікон, затуляючи їх наполовину, поміж шаф були проходи, завалені купами книг. Там — розкритий альбом із відірваними внутрішніми аркушами, там — сувої, перев’язані золотим шнуром; стоси похмурих на вигляд книг; товсті шари рукописів, розсип дрібних томиків, які тріщали, наче кора, якщо їх розкрити; тут — креслення й таблиці, ряди нових видань, мапи; розмаїття палітурок, грубих, ніжних, чорних, строкатих, синіх, сірих, товстих, тонких, шорстких і гладких. Шафи були по саме нікуди набиті книгами. Вони здавалися стінами, що замкнули життя в самій товщі своїй. У відбитках шафових шибок маячіли інші шафи, покриті безбарвно блискучими плямами. Величезний глобус, узятий у мідний сферичний хрест екватора й меридіана, стояв на круглому столі.

Обернувшись до виходу, Ґрей уздрів над дверима величезну картину, яка відразу змістом своїм наповнила задушливе заціпеніння бібліотеки. Корабель злітав на гребені морського вала. Струмені піни стікали його схилом. Він був зображений в останню мить зльоту. Корабель плив просто на глядача. Високо піднятий бушприт закривав основу щогл. Ґребінь вала, розпанаханий корабельним кілем, нагадував крила гігантського птаха. Піна злітала в повітря. Вітрила, ледь-ледь видимі через бакборт і понад бушприт, повні шаленої сили шторму, всією громадою валилися назад, аби, перейшовши вал, розгорнутись, а потім, схилившись над безоднею, мчати судно до нових лавин. Розірвані хмари низько тріпотіли над океаном. Тьмяне світло приречено боролося з нічною пітьмою, яка насувалася. Але щонайперше впадала в око в цій картині фігура людини, що стояла на баку спиною до глядача. Вона виражала все становище, навіть характер моменту. Поза людини (чоловік розставив ноги, змахнувши руками) нічого, власне, не говорила про те, чим вона займається, але мимоволі відчувалась крайня напруженість уваги, зверненої до чогось на палубі, невидимій глядачеві. Вітер смикав за вилоги його каптан; біла коса й чорна шпага витягнуто поривались у повітря; пишнота костюма виказувала в ньому капітана, танцювальне положення тіла — змах вала; без капелюха, чоловік, імовірно, надто зосередився на небезпечній миті і кричав — але що? Чи бачив він, як падає за борт людина, чи наказував іти іншим галсом або, заглушаючи вітер, гукав боцмана? Не думки, але тіні цих думок виросли в душі Ґрея, поки він розглядав картину. Раптом здалося йому, що ліворуч підійшов, ставши поруч, невидимий незнайомець; варто було повернути голову, як химерне відчуття зникло б без сліду. Ґрей знав це. Але він не згасив уяву, а прислухався. Беззвучний голос вигукнув кілька уривчастих фраз, незрозумілих на кшталт малайської мови; пролунав шум, так, наче каміння довго падало у провалля; луна й похмурий вітер наповнили бібліотеку. Все це Ґрей чув усередині себе. Хлопець озирнувся: миттєво постала тиша розсіяла звучну павутину фантазії; зв’язок з бурею зник.

Ґрей кілька разів приходив дивитися цю картину. Вона стала для нього тим потрібним словом у бесіді душі з життям, без якого важко зрозуміти себе. У маленькому хлопчику поступово влягалося величезне море. Він зжився з ним, шпортаючись у бібліотеці, вишукуючи й жадібно читаючи ті твори, за золотими дверима яких відкривалося синє сяйво океану. Там, лишаючи за кормою піну, рухалися кораблі. Частина їх губила вітрила, щогли, а тоді, захлинаючись хвилею, опускалась у пітьму безодень, де блимають фосфоричні риб’ячі очі. Інші, за які вхопилися буруни, бились об рифи; дедалі тихіші хвилі грізно хитали корпус; спустілий корабель з порваними снастями переживав довгу агонію, поки новий шторм не розбивав його на тріски. Треті успішно завантажувалися в одному порту й розвантажувалися в іншому; команда, сидячи за трактирним столом, оспівувала плавання й любовно пила горілку. Були там ще кораблі-пірати, з чорним прапором і харцизяками-моряками, котрі розмахували ножами; кораблі-примари, що виливають мертвотне блакитне світло; військові кораблі з солдатами, гарматами й музикою; кораблі наукових експедицій, які нишпорять морями у пошуках вулканів, рослин і тварин; кораблі з похмурою таємницею й бунтами; кораблі відкриттів і кораблі пригод.

У цьому світі, звісно, над усім здіймалася постать капітана. Він був долею, душею й розумом корабля. Його характер визначав дозвілля й роботу команди. Членів команди шкіпер добирав сам особисто, тож вона значною мірою відбивала його схильності. Капітан знав звички й сімейні справи кожної людини. В очах підлеглих він володів магічними знаннями, що давали йому змогу впевнено діставатися з того ж таки Лісабона до Шанхая, торуючи путь неозорими просторами. Він одбивав бурю, кидаючи проти неї систему складних зусиль, убиваючи паніку короткими наказами; плавав і зупинявся де хотів; провадив відплиття й завантаження, ремонт і відпочинок; більшу й розумнішу владу в живій справі, сповненій безперервного руху, годі було уявити. Ця влада замкнутістю й повнотою нагадувала владу Орфея.

Таке уявлення про капітана, такий образ і така істинна дійсність його становища посіли, правом душевних подій, чільне місце у блискучій свідомості Ґрея. Жодна професія, крім цієї, не могла б так вдало сплавити в одне ціле всі скарби життя, зберігши у повній цілості найтонший візерунок кожного окремого щастя. Небезпека, ризик, влада природи, світло далекої країни, чудесна невідомість, миготливе кохання, що квітне побаченням і розлукою; захопливе кипіння зустрічей, облич, подій; неймовірне розмаїття життя, тим часом як високо в небі — то Південний Хрест, то Віз, і всі материки — у зірких очах, хоча твоя каюта наповнена батьківщиною, яка ніколи не покине, з її книгами, картинами, листами й сухими квітами, що оповиті шовковистим кучериком, у замшевій ладанниці на міцних грудях. Восени, на п’ятнадцятому році життя, Артур Ґрей тишком-нишком залишив домівку й увійшов у золоту браму моря. Невдовзі з порту Дубельт рушила до Марселю шхуна «Ансельм» із юнгою з маленькими руками й зовнішністю переодягненої дівчинки. Юнгою цим був Ґрей, власник шикарного саквояжа, тонких, як рукавичка, лакованих чобітків і батистової білизни, на якій було вигаптовано корону.

За рік, поки «Ансельм» відвідував Францію, Америку й Іспанію, Ґрей спустив частину свого майна на тістечка, віддаючи цим данину минулому, а іншу частину — розраховану для сьогодення й майбутнє — програв у карти. Він хотів бути «диявольським» моряком. Задихаючись, хлопець пив горілку, а купаючись, із завмиранням серця стрибав у воду головою вниз із двохсажньової висоти. Потроху він втратив усе, крім головного — своєї дивної летючої душі; Ґрей позбувся слабості, перетворившись на широкоплечого жилавого чоловіка, блідість замінив на темну засмагу, вишукану безтурботність рухів віддав за впевнену влучність невтомної руки, а в його задумливих очах відбився блиск, як у людини, яка споглядає вогонь. І його мова, втративши нерівномірну, гордовито соромливу плинність, стала короткою й точною, мов удар чайки у струмінь за трепетним риб’ячим сріблом.