Але сьогодні Медведєв жартував неуважно, за звичкою…
— Ідіть обідайте, — сказав він, закутуючись в плащ-палатку.
Кульбін не йшов.
— Агєєву повернутися б час…
— Давно час, — відвів очі Медведєв. — Казав, обов"язково опівдні повернеться.
— То я залишу обід… — Хотів сказати щось інше, але запнувся, цокнув казанком об казанок.
— Звичайно, залиште… — Медведєв помовчав. — Поки що особливо турбуватися нічого, старшина — досвідчений розвідник.
— Я, товаришу старший лейтенант, у Сергія Агєєва вірю. Але ж туман: міг на засаду нарватися… — Обидва помовчали. — Дозвольте іти?
— Ідіть.
Кульбін наче розчинився в хмарах туману. Медведєв знову сів на скелі…
Він то сидів, то ходив туди і сюди напружено, нетерпляче. Один раз навіть спустився по ущелині вниз, майже до самого водоспаду… потім знову сидів на скелі.
І ось розпливчаста висока фігура виросла збоку ущелини, підійшла впритул.
Медведєв схопився. Розвідник підходив своїм звичайним ковзним, пружним кроком. Зупинившись, приклав до підшоломника руку.
— Старшина першої статті Агєєв прибув з розвідки. Медведєв схопив його за плечі, радісно потряс. Щось незвичайне було в обличчі старшини; широкі губи, ясна, два ряди рівних зубів — у лілуватій синяві, немов у чорнилі.
— Чорницю їли, старшина? — Медведєв зволікав запитання про результати розвідки, ніби боявся відповіді.
— Так точно, товаришу командир, — голос розвідника звучав чітко і весело, хіба трохи глухіше, ніж звичайно. — Чорниці, голубики навколо — сила. Як ліг в одному місці, то, здається, на все життя наївся.
— А розвідка? — Медведєв стримав тремтіння в голосі. — Вияснили що-небудь?
— Даремно гуляв, товаришу командир. В той район пробратися не міг.
— Не могли пробратися? Ніяких результатів розвідки?
— Так точно, ніяких результатів.