Грот афаліни

— Він уже не чує нас… Він з Вішну розмовляє… Він божа людина, хіба ви не бачите?! — зашепотіли жінки, поглядаючи загадково на Ханга. Потім почали перешіптуватися так, що Янг нічого не міг розібрати. Жінки й чоловіків покликали. Першими — діда Амоса і старосту Ганеша. У всіх був змовницький вигляд.

Дедалі таємнішим і глухішим здавався шепіт. Але повіки Янга, як на лихо, важчали й важчали — хоч розпірки вставляй. І він не помітив, як знову заснув.

Прокинувся від того, що Натача делікатно затискувала йому ніс, посмикувала за вухо.

— Сонько, встава-ай… Проспиш усе на світі!

Односельці були вже на ногах, прилаштовували за плечима клунки, дітей. На Янга і особливо на його батька поглядали шанобливо, з блиском надії в очах. Такий блиск Янг не раз бачив, коли односельці молилися Вішну, розмовляли з самим Вішну… Янгів клунок теж хтось узяв на плечі. — «Нічого, нічого, ви — відпочивайте…» Батька чимось почастували, він жував, злизував з долоні крихітки і був дуже задоволений життям. Нічого не розумів Янг: що могло змінитися? Чому раптом така увага й повага? Усі ці дні кожний був зайнятий сам собою, думав передусім про себе і свою сім"ю, тільки одна Натача, спасибі їй, допомагала. То що ж сталося? Що проспав Янг — дуже важливе і для нього, і для батька? Спробував розпитати Натачу, але вона відмовчувалася або загадково поглядала на всі боки і стискувала губи. Хіба їй заборонили до пори до часу говорити про це?

Опікувати Янгового батька став дід Амос, худий, як висохла цикада. Помічником у нього був дядько Амат.

Коли нарешті сяк-так розселилися у хатинках на околицях (за гроші бідняки ладні були порозумітися, дати куточок і біженцям), для Ханга дід Амос найняв хлівець без вікон. А Янга до батька не пустили, хоч як він просився, хоч як умовляв. На двері хлівця почепили замок і Янга проганяли, щоб чого-небудь не передав батькові. Раз на день дядько Амат приносив Хангові воду і більше нічого не давав. Батько спочатку стогнав і вив — якось жахливо, по-звіриному, просив їсти і плакав. На третій день уже тільки стогнав і не вставав з купи листя, нагорнутого в кутку хлівця. Янг підглядав за ним у щілини, і серце обливалося кров"ю. Якось підкрався, щоб підсунути під двері пару бананів, куплених на базарі. Звідкись виринув дід Амос, перелякано поштовхав Янга від дверей, вернувся і сів під стіною вартувати.

— За що ви його посадили до в"язниці? За що знущаєтеся?! Що він вам поганого зробив? Його лікувати треба, лікареві показати! А ви… а ви… — сльози душили Янга.

— Він повинен усі ці дні постити справжнім постом, — сказав дід Амос і почухав худі груди. — Ти не загубив тих грошей, що по чеку видали?

— Є ще трохи…

— Бережи. Дуже скоро знадобляться. Так на жодне запитання й не відповів.

Янг і без того зберігав гроші. За всі дні потратив тільки два долари і тридцять п"ять центів. Янг пам"ятав, що гроші потрібні будуть, щоб показати батька лікареві. Тільки коли це станеться? Навіщо посадили під варту хворого батька? Якби жили на Біргусі і коли б живий був бома, то все лікування могло б коштувати значно дешевше: занесли б знахареві двох курей, і він вигнав би з батька злого духа. Бо батько став не святою людиною, не божою, а навпаки — у нього вселився злий дух і мутить розум. Цікаво, чи є в Кампонзі бома? Чи може лікар замінити його?

І що односельці вирішили зробити з батьком, навіщо примушують його голодати? Янг вирішив нікуди далеко не відходити від хлівця, на ніч залазив у якийсь курятник. Добре, що господареві кури не хотіли там ночувати, а кожного вечора вилітали, кудкудакаючи, на панданус. А будка гарна, так затишно в ній — аби ще довша, то можна було б і ноги випростати. І курми майже не пахне, всю підлогу Янг застелив сухим листям, на стіни приліпив кольорові знімки моря, зелених островів і рожевих палаців — повиривав з якогось часопису, знайденого на звалищі.

Сама того не бажаючи, видала таємницю Натача. Якось в присмерку забігла у двір, стала на коліна коло будки. У руці за спиною щось тримала.

— Ти вже спиш? Ой, як у тебе тут гарно! От якби й мені таку хатку! — щебетала вона. — Навіщо люди роблять великі хати? Аби залізти можна було, від дощу сховатись. А не захотілося на цьому місці жити, устав, перебіг з хаткою на спині на інше місце. Так і мандрувати можна — з хаткою на спині!

— Уночі добре. А спробував удень залізти, то трохи не спікся.

— Ще б пак! — Натача побомкала пальцями по бляшаному дашкові, який був зроблений з розплесканих бідонів. — Сонце як напече… Слухай, тебе теж беруть на Головний острів.

— Куди-и-и? Хто бере?!

У Янговому голосі було стільки здивування, що Натача перелякано затиснула собі рот.

— Ой, а я ж думала, що ти все знаєш! — Вона поквапно почала вставати, щоб утікти, але Янг висуну і спритно ухопив її за руку.