— Ану — лізь сюди! І розказуй… Усе, що знаєш!
Ахкаючи від цікавості й повискуючи, Натача залізла в будку.
— Ти знаєш, що скоро наше храмове свято?
— Ну… — відповів Янг. Справді, щось про це чув. Щороку буває.
— Твого батька повезуть на Головний. Він кавадзі понесе з жертвами Вішну! Він тепер найближча до бога людина, і його Вішну послухається. Вішну повинен нам усім допомогти, усім біргусівцям!
— А якщо з сусіднього села більшу жертву Вішну занесуть? То бог їх послухається, їм допоможе, а не нам? — наївно питав Янг.
— Ні, Вішну і нас пожаліє, він добрий і всемогутній! — палко шептала Натача. І так близенько від Янгового обличчя, що він відчував її гаряче дихання, а кучеряві пухнасті кіски Натачі ні-ні та й лоскотали йому ніс. — Роздягайся! — раптом сказала Натача, хоч Янг і так був тільки в трусиках. І вона розтулила кулак, показала, що принесла. У твердому, наче картон листочку фікуса із загнутими ріжками лежала якась сірувато-жовта смола. — Дід Амос мазь зробив. Давай я тобі помажу, де покусано. Скоріше заживе.
— Батькові треба було б помазати. У нього на всьому тілі утворилися виразки.
— Не можна батька лікувати, дід казав. Чим більше він страждатиме, тим більше очиститься його душа, ближче буде до бога. Лягай! — наказала Натача і навіть штовхнула у плечі.
Янг простягся з кутка в куток спиною догори — якраз вистачило місця. Натача подихала на мазь, ще дужче розігріваючи, почала умочати в неї пір"їнки і змащувати шию, спину, руки — легенько, делікатно, похукуючи на ранки.
«Якби ж послухав Вішну! — думав Янг. — Якщо послухає, варто для цього й постраждати. Зате всім односельцям буде полегкість, почне щастити з роботою, знайдуть де і за що свої хатки будувати. А може, і на батька зверне Вішну увагу? Усе ж таки кавадзі понесе… Боже, зроби так, щоб став він нормальною людиною, щоб його розум прояснився!»
— А ти собі мазала? Давай я тобі… — поворухнувся Янг.
— Мазала! Лежи спокійно… От, бачиш, на руках — підсихати ранки почали… Тут трішки мазі залишилось, заховай на інший раз. Ну, я побігла! А то ще побачать нас разом! — Натача схопилася на ноги — буц головою об дах! Трохи не звернула його набік.
Майже цілу ніч лив дощ. Гримів, не стихаючи грім, краяли небо сліпучі блискавки. Двором мчали потоки води, виносячи сміття й нечистоти. Янг сидів по кісточки у воді — халабуду підтопило — і, жахаючись і молячись, слухав грозу, слухав, як стогне і скаржиться комусь батько.
Заснув, може, на світанку, притиснувшись у куток, і тільки намучився, а не виспався. Потім перебрався під хлівець, де був замкнутий батько. Янг устиг заснути під дверима знову, як розбудив його Амара.
— Здоров, володарю землі й неба! — дивно привітався він.
— Безсмертний[2], ти?.. Знайшов володаря!
— А що? Уся земля під тобою, небо — над тобою. Хто все це зможе у нас відібрати? Ніхто. Поки будемо живі — ніхто.
— Піді мною землі на крок, та й та чужа. Острів відібрали, хату зруйнували… Ні мами, ні тата… — Янг боляче скривився, ще мить — і він розплакався б.
— День, розпочатий зі сліз, не приносить удачі, як каже дід Амос. На ось, підкріпися. Та підемо… — Амара простягнув йому два варені плоди пандануса. На плечі в Амари висіла біла целофанова торбинка, видно, не порожня, бо спід її важко відвисав, розпирав торбинку на всі боки.
ebooksa