— То, кажеш, як тебе звати? — ще раз перепитав офіцер. — У мене син такого віку, як ти. До речі, він ніколи не бреше.
— Янг Сінх. Дванадцять років скоро.
«Трет-те-те-те» — застукав по машинці той, що сидів ліворуч, за малим столиком.
— Де ти живеш?
— Ніде.
— Як це ніде? Не в повітрі ж ти висиш.
І весь час, поки тривала розмова з офіцером, скрекотала машинка. Янг розказував про Біргус і про те, як виперли їх звідти американці (під час цих слів усі, хто був присутній у кімнаті, переглянулися між собою і навіть покректали, покрутилися). Як завезли їх на Гірський, як потрапили потім на Головний на храмове свято, як помер батько, як відцуралися Янга земляки„.
— То, кажеш, мати померла і батько помер? Ай-яй-яй, бідолашний хлопчик…
— Мати не померла, її деревом убило, — уточнив Янг.
— Ай-яй-яй… — ніби не чув офіцер, відчинив шухляду стола, перегорнув папери і знайшов там цукерку. — Візьми, будь ласка. Візьми, не бійся! І більше нікого в тебе з близьких родичів немає?
— Є брат Радж. Він на Раї працює в дельфінарії.
Поліцейський ліворуч і це вистукав на машинці. А ті двоє, що сиділи праворуч за довгим столом, навіть і бровою не повели — ніби зробили їх з каменю. Доля Янга їх аніскільки не зворушила.
— Давно ти знаєш того чоловіка?
Янг, не зрозумівши, подивився на офіцера.
— … того, з ким тебе разом арештували?
— Я його зовсім не знаю.
— Ти хочеш сказати, що вперше підійшов до нього?
— Ага.
— Що ти мав йому сказати?
— Що в готелі «Санта-Клара» місць немає. Що йому треба в «Гонконг», апартамент сорок перший… Але я все не встиг йому сказати, він почав кричати на мене.