— Інфекції, колего. Так звучить краще, професіональніше, — поправив його Еморі зі зверхньою міною.
— Хай буде інфекції, — підхопив Мастерс. — Треба ж пам"ятати про громадські інтереси. Не можна піддавати людей такій небезпеці заразитись…
— Інфікуватися, — знову спокійно поправив Еморі.
— Називайте як хочете! Людність…
— Пусте, — перебив його Еморі. — Того, що ви й ваші колеги в санітарній управі не знаєте про цю хворобу, стало б на більше книжок, ніж їх написали люди, які спеціально її вивчали. Це хвороба виключно людська. Її тисячі, десятки, сотні тисяч разів пробували й пробують прищепити тваринам — коням, кролям, пацюкам, віслюкам, мавпам, мишам, собакам, — і жодної вдалої спроби. Навіть більше — ні разу не вдалося штучно прищепити її людині. Ось — переконайтеся самі.
І доктор Еморі почав діставати з полиць книжки.
— Цікаво… вельми цікаво… — час від часу кидав доктор Мастерс, переглядаючи сторінки, що розгортав перед ним господар. — Я й гадки не мав… такі гори роботи перероблено… Та однаково — докінчив він, — ви не зможете переконати профанів цими матеріалами. Так само й я не зможу переконати громадськість. Та й не хочу. Опріч усього, цей чоловік приречений на довічне ув"язнення в чумному бараці, йому судилась доля живого мерця. Ви самі знаєте, що то за місце. Він любить свого собаку. Він навісніє за ним. Віддайте йому пса. Ви чините ницо й жорстоко, і я вам у цьому ділі не помагатиму.
— Ні, помагатимете, — холодно запевнив його Еморі. — І я вам скажу, чому.
І сказав. Сказав такі речі, яких звичайно лікар лікареві не каже, зате політик політикові — досить часто. Речі, яких ми не можемо тут переповісти, хоч би вже тому, що вони занадто принизливі й не додають гідності пересічному американцеві; внутрішні справи, таємниці місцевих урядувань, що їх обирав пересічний американець, наївно переконаний, ніби він у виборах виявив свою волю й ніби вони чинять за його волею; речі, які дуже зрідка відкопують на світ і зразу ховають у грубих томах звітів різних спеціальних комітетів та федеральних комісій.
Таким чином Волтер Меріт Еморі навкір докторові Мастерсу заволодів Майклом; святкуючи свою перемогу, повіз дружину вечеряти до ресторану Жюля, а потім до театру, подивитись на Маргеріт Англін[18], і вернувся додому вночі, о першій годині. В піжамі він вийшов до флігеля глянути на Майкла — але Майкла вже не було.
Чумний барак у Сан-Франціско, як і по всіх американських містах, стояв на найдальшій, найубогішій, найзанедбанішій, найдешевшій з усіх муніципальних земельних ділянок. Місцина була майже не захищена з боку Тихого океану, і там тужно завивали над піщаними кучугурами холодні вітри та пливли густі тумани. Веселі гулящі компанії ніколи не приїздили туди, хлопчаки не дерли там пташиних гнізд і не гралися в диких індіян. Навідувалися туди хіба самогубці, що, зморені життям, шукали найвідповіднішої декорації для свого смутного вчинку. А зробивши задумане, прийти туди вдруге, звісно, не могли.
І краєвид у вікнах бараку був не надто веселий. За чверть милі з одного й з другого боку в неглибокій долині між піщаних дюн Доутрі міг бачити дві будки для озброєних вартових, ладних скорше пристрелити зачумленого втікача, ніж ловити його чи вмовляти, щоб вернувся до своєї в"язниці.
А з інших двох боків у вікна видно було ліс. Росли там евкаліпти, але які несхожі на своїх величних братів, що ростуть на рідній землі! Абияк посаджені міською управою, абияк доглядані, вони тисячами гинули в нерівній боротьбі з ворожими силами чужого клімату, а рідкі недобитки здіймали вгору покорчене гілля, мов у агонії. То були скорше кущі, ніж дерева, бо на вбогому грунті росли не так у гілля, як у коріння, чіпляючись ним за пісок, щоб опертися морським вітрам.
Доутрі й Квекові не дозволялось доходити навіть до вартових будок. Кордон для них пролягав за сто ярдів від бараку. Туди сторожа приносила їм харчі, ліки, писані настанови лікарів і квапливо відходила. Там поставлено й чорну дошку, на якій Доутрі міг крейдою написати свої побажання й вимоги — великими літерами, щоб їх можна було прочитати здалеку. І на тій дошці він день у день писав не прохання приставити йому пива, хоча його шестиквартовий режим так різко урвався, а отакі вимоги:
ДЕ МІЙ СОБАКА?
ІРЛАНДСЬКИЙ ТЕР"СР
КОШЛАТИЙ
ЗВАТИ КІЛЕНІ-БОЙ
ВЕРНІТЬ МЕНІ СОБАКУ
Я ХОЧУ ПОГОВОРИТИ З ДОКТОРОМ ЕМОРІ