ХАЙ ДОКТОР ЕМОРІ НАПИШЕ МЕНІ ПРО СОБАКУ
А одного дня Доутрі написав таке:
ЯК МЕНІ НЕ ВЕРНУТЬ СОБАКИ, Я ВБ"Ю ДОКТОРА ЕМОРІ
Після цього газети повідомили публіку, що смутний випадок з двома прокаженими, поміщеними в чумний барак, обернувся трагедією, бо один з них, білий, збожеволів. Свідомі громадяни писали до газет, протестуючи проти існування такого джерела небезпеки для міста, й вимагали, щоб федеральний уряд збудував лепрозорій для цілої країни десь на далекому острові чи відлюдній гірській вершині. Та цей слабенький спалах зацікавленості за три дні й згас, і шмаркачі-репортери вже розважали публіку побрехеньками про дивовижного пса — покруча від аляскинського кудлача й ведмедиці, та здогадами, чи справді Кріспі Анджолотті порізав трупа Джузеппі Бартольді на шматочки й у мішку з-під зерна кинув у бухту з Рибальської пристані, та твердженнями, ніби Японія зазіхає на Гаваї, Філіппіни й Тихоокеанське узбережжя Північної Америки.
І Доутрі з Квеком, ув"язнені в чумному бараці, теж не чули нічого цікавого з волі, аж поки одного дня, пізно восени, Доутрі знайшов у яблуку з кошика фруктів, присланого нібито від молоденьких вихованок пансіону міс Фут, хитро сховану записочку. В тій записці його просили наступної п"ятниці цілу ніч держати на вікні засвічену лампу. І тої непогожої, буряної ночі аж над ранок, годині о п"ятій, до бараку прийшов гість.
То був не хто як сам Чарлз Стоу Грінліф — Старий Моряк. Проплентавши дві години глибокими пісками через екваліптовий гай, він знесилений упав на двері бараку. Коли Доутрі відчинив, старого просто вкинув до середини подмух вітру з дощем. Доутрі зразу підхопив старого й довів до стільця. Та раптом згадав за свою хворобу й відскочив геть, а старий аж гепнувся на стілець.
— Далебі, не знаю, як ви сюди й добилися, сер, — сказав Доутрі. — Агов, Квеку, бачиш, цей пан він мокрий як хлюща. Роззуй його хутко.
Квек зразу впав перед стільцем навколішки, та не встиг і доторкнутися до шнурків на черевиках Старого Моряка, як Доутрі згадав, що він теж нечистий, і відіпхнув його.
— Далебі, не знаю, що й робити, — пробурмотів стюард, безпорадно оглядаючись по кімнаті, бо усвідомив, що це оселя прокажених, і самий стілець, на якому сидить гість, і підлога, на яку спираються його знеможені ноги, — все тут заражене проказою.
— Я радий вас бачити, безмежно радий, — захекано промовив Старий Моряк, простягаючи йому руку.
Дег Доутрі не взяв тієї руки.
— Ну, як там ловці скарбів? — спитав він бадьоро, — Клює хтось?
Старий Моряк кивнув головою й заговорив, уже трохи відсапавшись, та спершу майже без голосу:
— Ми вже зібрались вирушати — з відпливом, цього ранку о сьомій годині. Судно стоїть напоготові — «Віфлієм», добряча шхуна, з прегарними обрисами, дуже вигідно встаткована для подорожі. Плавала до Таїті, поки не настали пароплави. Припас узято добрий. Усе щонайкращого гатунку. Я сам подбав. Капітан, правда, мені не дужо до вподоби. Я знаю таких типів. Моряк, я певен, чудовий, але злющий стариган, природжений піратюга. І головний пайовик не кращий. Середніх літ, славу має лиху, манери ще гірші, зате грошей без ліку. Нажився на каліфорнійській нафті, тоді спорядив одного чоловіка шукати золота в Британській Колумбії[19], той знайшов багате родовище, а він викрутив у нього пай і трохи не подесятерив свій капітал. Вельми неприємна людина. Але вірить у талан і певен, що здобуде в цій експедиції принаймні п"ятдесят мільйонів і мою пайку в мене видурить. Такий самий піратюга, як і капітан, що його він найняв.
— Вітаю вас, містере Грінліфе, — сказав Доутрі. — Ви зворушили мене, сер, до глибини серця, що прийшли сюди такої ночі, так ризикуючи, попрощатися з нещасним Дегом Доутрі. Я ніколи нікого не покривдив, тільки доля моя лиха…
Доутрі говорив щиро, без заздрості, але в уяві перед ним поставали розкішні видива, вільне моряцьке життя на Південних морях, і серце йому стискалось від усвідомлення, що для нього в житті лишилися тільки чумний барак, піщані кучугури та смутні корчуваті евкаліпти.
Старий Моряк гнівно випростався.
— Сер, ви мене образили. Тяжкою образою.
— Що ви, що ви, містере Грінліфе, — пробелькотів зчудовано Доутрі, не годний зрозуміти, чим це він міг образити старого.
— Ви мій друг, сер, — провадив той суворо й докірливо. — І я ваш друг. А з ваших слів виходить, що ви думаєте, ніби я прийшов до цієї пекельної діри тільки попрощатися з вами. Ні, я прийшов забрати вас, сер, — вас і вашого чорношкірого. Шхуна чекає на вас. Усе вже влаштовано. Вас зараховано до екіпажу в посередницькій конторі. Обох вас. Контракти за вас учора підписали підставні особи — один барбадоський негр і один білий. Я сам знайшов їх у матроському готелі на Комершел-стріті й заплатив по п"ять доларів за цю послугу.