«Стережися, щоб не наступили на ногу», — таке найперше гасло міського життя в двадцятому сторіччі. І Майкл засвоїв його дуже швидко й навчився оберігати свої лапи серед тисяч узутих у черевики людських ніг, що завжди кудись поспішали, нітрохи не зважаючи на скромного чотириногого пішохідця, ірландського тер"єра.
На тих вечірніх прогулянках Стюард завжди водив його від шинку до шинку. В шинках, стоячи біля довгих прилавків на посипаній тирсою підлозі або сидячи за столами, пили й розмовляли чоловіки. Пили багато й розмовляли багато, а з ними й Стюард — аж поки, докінчивши свою шестиквартову денну пайку, йшов додому спати. З багатьма людьми він там познайомився, і Майкл також. То були здебільша моряки-каботажники, а також портові робітники.
Один з них, шкіпер шаланди, що курсувала по бухті та по річках Сан-Хоакін і Сакраменто, обіцяв узяти Доутрі за матроса й кухаря на свою шаланду «Говард». Вісімдесят тонн вантажу, разом з палубним, піднімала вона, і двоє матросів, кухар та сам капітан Йоргенсен гуртом, по-демократичному вантажили й розвантажували її та по черзі вели вдень і вночі, в будь-яку погоду, в приплив і відплив: хтось один стояв за стерном, а решта троє спали чи так відпочивали. Звісно, працювати кожному доводилось за двох чи й за трьох, зате харч був ситий і заробіток чималий — від сорока п"яти до шістдесяти доларів на місяць.
— Не бійся, — казав капітан Йоргенсен. — Я свого кока Гансона ось-ось вижену, а тоді ти приходь… і песика свого приводь, — і гладив Майкла по голові великою мозолястою рукою, — Гарний песик. Мати на шаланді такого дуже добре, коли стоїш у порту чи де на якорі та всі повкладаються спати.
— А ти свого Гансона зараз вижени, — квапив Доутрі. Та капітан Йоргенсен повільно хитав головою.
— Ні, спершу треба його налупцювати.
— Ну, то налупцюй зараз і вижени, — наполягав Доутрі. — Онде він стоїть біля прилавка, в кутку.
— Ні. Хай перше привід дасть. Тобто приводів я маю скільки завгодно. Але мені треба такого, щоб усі на судні бачили. Я хочу, щоб він мене вимусив завдати йому прочухана і щоб усі сказали: «Добре зробив, капітане!» Отоді я візьму на шаланду тебе, Доутрі.
Якби капітан Йоргенсен не зволікав так із задуманим прочуханом чи якби Гансон скоріше дав йому достатній привід, Майкл пішов би зі Стюардом на шаланду «Говард», і все подальше його життя було б не таке, як йому судилося. Але випадок, сполучення випадкових подій, над якими Майкл не мав влади і про які він знав по більше, піж сам Стюард, присудив інакше. Тоді ще й найбуйніша уява не могла б передбачити майбутньої Майклової сценічної кар"єри, ані того пекла, де йому довелось побувати. А вже доля Дега Доутрі й Квека не могла б примаритись і в опійному чаду.
РОЗДІЛ XVII
Одного вечора Дег Доутрі сидів за столом у шинку «Землекопський дім». Він був у великій сутузі. Знаходити випадковий заробіток ставало чимраз тяжче, а заощадження вже дійшли кінця. Вранці він телефоном розмовляв зі Старим Моряком, але той зміг тільки сказати йому, що на вудку, здається, клюнув якийсь там колишній лікар-шарлатан.
— Я заставлю персні, — запропонував старий — уже не вперше.
— Не можна, сер, — відповів Доутрі, — Персні потрібні для діла. Це наш основний капітал. Вони навіюють потрібний дух. Персні — це те, що ви називаєте «влучне слово». Я ввечері ще пометикую, а завтра вранці прийду до вас. Перснів не заставляйте й не дуже напосідайте на свого лікаря. Хай сам бере принаду. Так найпевніше. Усе буде гаразд, наша доля ще не вмерла, і не журіться, сер. Дег Доутрі ще ніколи не давав хука.
Але, сидячи в «Землекопському домі», він думав, що цей раз, мабуть, таки дасть хука. В кишені у нього лишилося тільки комірне за наступний тиждень, та й то три дні вже було прострочено, і сердита господиня галасливо вимагала сплати боргу. У хаті зоставалося харчів ледве на завтрашній день. Скромний готельний рахунок Старого Моряка теж не плачено вже два тижні, що становило, як на стюардову кишеню, велику суму, бо готель таки був першорядний; а в самого Старого Моряка лишалось хіба якихось кілька доларів на те, щоб бряжчати ними у вуха колишньому лікареві, охочому шукати скарби.
Та найжахливіше було те, що Доутрі мусив зменшити свій пивний раціон удвічі: грошей на помешкання він не міг чіпати нізащо в світі, аби не опинитися з цілою своєю родиною на вулиці. Того-бо він і сидів за столом із капітаном Йоргенсеном, що тільки-но привіз шаландою сіно з Петалумських заплав. Капітан уже двічі ставив пиво і, видно, був напитий, бо позіхав утомлено й поглядав на годинника. А Доутрі ще недопив цілих три кварти! Крім того, Гансона й досі не було вигнано, і робота на шаланді тільки мріла в невідомому майбутньому.
З розпачу Доутрі набігла думка, як добути ще кухоль молодого пива. Він не дуже любив його, але воно було дешевше.
— Чуєш, капітане, — сказав він. — Ти ще не знаєш, який розумний мій Кілені-бой. Він уміє рахувати незгірш за нас.
— Тринди-ринди, — буркнув Йоргенсен, — Бачив я таке в балаганах. Це все фокуси-мокуси. Собаки й коні рахувати не вміють.
— А Кілені вміє, — спокійно провадив Доутрі, — Його не обдуриш. Ось забиймося: я замовлю два кухлі пива, вголос, аби пес почув, а потім шепну кельнерові, щоб приніс тільки один. Побачиш, який гвалт зчинить Кілені-бой, коли вгледить один кухоль!
— Хе! На що ж ми заб"ємося?