Джеррі-Островик

22
18
20
22
24
26
28
30
Джек Лондон Джеррі-Островик

Романи «Джеррі-островик» і «Майкл, брат Джеррі» розповідають про неймовірні пригоди ірландських тер"єрів Джері і Майкла, про їх шляхетність, вірність, безстрашність у самих складних, а часом й трагічних, ситуаціях. Життя цих собак нікого не залишає байдужим. Величезна кількість людей в усьому світі під враженням цих унікальних творів завели собі чотириногих друзів і назвали їх Майклами і Джеррі на честь героїв Джека Лондона.

2012-03-15 uk en Юрій Лісняк
MVV http://kompas.co.ua doc2fb, ImageFB2, FictionBook Editor Release 2.6 2012-03-15 taras1994, MVV 4529110B-264E-4A17-93F3-D896029531C8 1.0 Національний книжковий проект Київ 2011 978–617–592–086–2 Лондон, Джек. Л76 Джеррі-островик: повісті: для серед, шк. віку / Джек Лондон; пер. з англ. Ю. Лісняка; іл. В. Дунаєвої. – К.: Національний книжковий проект, 2011. – 384 с.: іл. – (Дитячий світовий бестселер). Літературно-художнє видання Серія «Дитячий світовий бестселер» заснована 2005 року Лондон Джек ДЖЕРРІ-ОСТРОВИК Повісті для середнього шкільного віку Переклад Лісняка Юрія Яковича Обкладинка Ільїних Оксани Миколаївни Ілюстрації Дунаєвої Вікторії Анатоліївни Редактор О. А. Лещенко Художній редактор О. М. Ільїних Коректор Ю. М. Кошик Комп"ютерна верстка О. Ю. Кабаченко Підписано до друку 28.10.10. Формат 84x108/32. Папір друкарський. Гарнітура Ньютон. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 9,0. Обл. – вид. арк. 28,32. Тираж 1000 прим. Зам. № 1–0154. ЗАТ «Національний книжковий проект» 03148, м. Київ, вул. Сім"ї Сосніних, 3 Свідоцтво про внесення суб"єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 1723 від 23.03.2004 Віддруковано у ПРАТ «Харківська книжкова фабрика «Глобус»« 61012, м. Харків, вул. Енгельса, 11 Свідоцтво АО 1 № 426917 від 24.11.2010 р. www.globus-book.com

Джек Лондон

ДЖЕРРІ-ОСТРОВИК

Повісті

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Художнє оформлення серії Світлани Железняк

Переклад з англійської Юрія Лісняка

Обкладинка Оксани Ільїних

Ілюстрації Вікторії Дунаєвої

ДЖЕРРІ-ОСТРОВИК

Повість

ПЕРЕДМОВА

Це просто нещастя для багатьох письменників, що в уявленні пересічної людини вимисел і неправда — те саме. Кілька років тому я видав роман про Південні моря. Його дія відбувалась на Соломонових островах. Рецензенти та літературні оглядачі хвалили автора за багату фантазію. Але реальності в книжці, казали вони, нема й крихти. Звичайно, хто ж не знає, що кучерявих людожерів давно вже не існує на світі і тим паче вони не бігають голяка й не відрубують голів один одному, а при нагоді й білій людині.

Так ось послухайте. Я пишу ці рядки в Гонолулу, на Гаваях. Учора на березі Вайкікі до мене заговорив незнайомий чоловік. У розмові він згадав одного нашого спільного приятеля, капітана Келлара. Коли я був на Соломонових островах і попав у аварію на вербівному судні «Мінота», мене врятував цей самий Келлар, шкіпер іншої вербівної шхуни, «Ежені». І ось незнайомець розповів мені, що тубільці зняли голову капітанові Келлару. Він знав те напевне, бо сам був адвокатом Келларової матері в справі синового майна.

Слухайте далі. Днями я одержав листа від містера К. М. Вудфорда, урядового комісара британських Соломонових островів[1]. Він був у тривалій відпустці в Англії, віддавав сина до Оксфордського університету, і нещодавно повернувся на свою посаду. Майже в кожній публічній бібліотеці ви знайдете книжку від назвою: «Природознавець серед мисливців за головами». Той природознавець і автор книжки — сам містер Вудфорд.

Але вернімось до його листа. Поміж усім іншим він там згадує, що оце тільки скінчив одне особливе діло, яке мусив відкласти через ту подорож до Англії. Вони вирядились на сусідній острів — покарати дикунів, а як пощастить, то й відібрати в них голови кількох наших спільних знайомих: одного білого купця, його білої дружини й дітей та білого клерка. Експедиція минула успішно, і містер Вудфорд закінчує свою розповідь про неї таким спостереженням: «Що мене вразило найдужче, так це те, що на їхніх обличчях не знати було жаху чи муки — вони мали вираз скорше лагідний і супокійний». Це, завважте, про людей одної з ним раси, яких він добре знав і які не раз обідали в нього за столом.

І ще чимало людей, з якими я, бувало, ділив хліб-сіль у ті відчайдушні, молодецькі дні на Соломонових островах, загинули так само. Та що там казати! Одного разу ми з дружиною плавали на вербівному кечі «Мінота» до Малейти. На дверях нашої малесенької каютки ще свіжі зарубки від топірця промовляли про подію, що сталася всього кілька місяців передніше. Тоді відрубано голову капітанові Макензі, тодішньому шкіперові «Міноти». І як ми входили до лагуни в Ланга-Ланзі, звідти саме відпливав англійський крейсер «Кембріен», обстрілявши з гармат дикунське селище.

Мабуть, не варто далі обтяжувати цей вступ до моєї повісті такими подробицями, хоча можу запевнити, що я знаю їх доволі. Сподіваюся, мені пощастило переконати вас, що пригоди мого героя-собаки в цьому романі — це справжні пригоди в справжнісінькому людожерському світі. Знаєте що? Коли ми з дружиною вибрались у те плавання на «Міноті», то застали на судні прегарне щенятко, ірландського тер"єра, привченого ганяти чорношкірих. Воно мало гладеньку шерсть, як у Джеррі, й кликали його Пеггі. Якби не та Пеггі, не було б і цієї книжки. Належала вона шкіперові «Міноти», чудовій людині. Ми так уподобали щеня, що моя дружина, коли «Мінота» розбилась, свідомо, безсоромно вкрала його в шкіпера. І я визнаю, що свідомо й безсоромно допомагав своїй дружині в тому злочині. От як ми полюбили Пеггі! Любу нашу, славну Пеггі, давно вже поховану в морі біля східного узбережжя Австралії.

Треба ще додати, що Пеггі, як і Джеррі, народилась на плантації Меріндж, над лагуною Меріндж, на острові Ізабелі, а той острів Ізабел — перший на північ від острова Флоріди, де стоїть урядова резиденція і де живе урядовий комісар, містер К. М. Вудфорд. І нарешті ще одне: я сам знав батька й матір Пеггі й не раз зворушено стежив, як та вірна пара бігає поряд берегом. Його й справді звали Теренсом, а її — Бідді.

Джек Лондон