— Артист, нема що казати, — кинув він войовниче. — Ну, стривайте, ви своє дістанете.
— Не лізь, бо й тобі всиплю, — огризнувся Дейвіс, вимахуючи коротким залізним прутом. — Правда, ти можеш і почекати, коли хочеш, тобі я потім бубни дам. Найперше ж я мушу всипати цьому псові. Ходи подивись, коли хочеш. Проклятущий! Звідки ж я мав знати? Він у мене недавно. На репетиціях і не писнув пі разу. Звідки я мав знати, що він завиє, коли ви співаєте?
— Ну, накоїли, — такими словами зустрів директор театру Дейвіса, коли той, ведучи за собою Діка Бела, рушив до Майкла, що стояв наїжачений між ногами в робітника.
— Стривайте, я ще й не такого накою, — відрубав Дейвіс, перехопивши міцніше й підносячи залізний прут. — Я його зараз уб"ю. Я з нього дух виб"ю. Ось побачите.
Майкл загарчав, розпізнавши погрозу, й пригнувся, щоб стрибнути на ворога, а сам не спускав очей із залізного кийка.
— А я так гадаю, що нічого ви йому не зробите, — сказав Дейвісові робітник.
— Це мій пес, — самовпевнено відказав дресирувальник.
— А мені начхати, ваш чи не ваш, — відрубав робітник. — Я маю свій розум. Торкніть його, то побачите, що буде. Я людина, він собака, а ви що таке? Чортзна-що. І собаки ви не битимете. Він уперше зроду попав на сцену, два дні сидівши без їжі й без води. О, я знаю, пане директоре.
— Як ви вб"єте собаку, вам доведеться заплатити долар прибиральникові, щоб випіс трупа, — підхопив директор.
— Заплачу з превеликою радістю, — відказав Дейвіс, підносячи прута знову. — Але з ним я поквитаюсь.
— Мені вже з душі верне від вас, гицелів, — провадив робітник. — І глядіть, щоб мені терпець не урвався. Тільки торкніть його отією вашою штрикалкою, то я вас так торкну, що й сам зі служби вилечу, а ви прямим ходом у лікарні опинитесь.
— Помалу, помалу, Джексоне, — почав був директор суворо.
— Не лякайте, — відрубав робітник. — Я вже свого не попущу: як цей злидень хоч пальцем торкне собаку, я чхав на вашу службу. Мені однаково вже несила дивитись, як ці нелюди знущаються з тварин. Далебі, з душі верне.
Директор глянув на Дейвіса й розгублено знизав плечима.
— Нащо нам тут скандал? — сказав він. — Мені б не хотілось виганяти Джексона, а він таки справить вас до лікарні, як розходиться. Краще відішліть собаку туди, де взяли. Ваша дружина мені розповідала. Посадіть його в клітку й відішліть післяплатою. Колінз не образиться. Він його відучить співати й до чогось пристосує.
Дейвіс, зиркнувши спідлоба на войовничого Джексона, завагався.
— Знаєте що? — переконував далі директор. — Джексон усе й упорає — посадить його в клітку й відішле. Гаразд, Джексоне?
Робітник мовчки кивнув головою, тоді нахилився й ласкаво погладив Майклову побиту голову.
— Ну що ж, — здався Дейвіс, відвертаючись. — Як йому охота панькатися з собаками, хай панькається. Якби він попоморочився з ними стільки, як я…
РОЗДІЛ XXXI