А другий раз загавкав Майкл, коли Гарлі, що їхав на тому самому гарячому коні, намагався зачинити напівзірвані ворота на крутій гірській дорозі. Майкл терпів небезпеку, що загрожувала його богові, поки міг, та врешті підскочив до коневої морди, несамовито гавкаючи.
— І помоглося, — визнав Гар лі, таки зачинивши ворота. — Майкл, напевне, сказав коневі, що дасть йому чосу, коли він не вгамується.
— У всякому разі, він не німий, — засміялась Вілла, — хоч і не дуже балакучий.
Балакучішим Майкл так і не став. Тільки двічі й почули, як він загавкав — коли йому здалося, що богові-хазяїнові загрожує біда. Він ніколи не гавкав ні на місяць, ні на луну, що відбивалась від гір, ні на тварин, що шелестіли в хащах. Зате Джеррі міг невтомно перегукуватися з луною, добре чутною від будинку Кененів. У такі хвилини Майкл із знудженим виглядом лежав і чекав, поки скінчиться той дует. Не гавкав він і тоді, коли нападав на чужих собак, що заблукали до маєтку.
— Б"ється, як ветеран, — зауважив Гарлі, побачивши одну таку сутичку. — Спокійно й розважно. Не гарячкує.
— Він дочасно постарів, — відказала Вілла. — У ньому вже вмерло бажання і гратись, і говорити. Та однаково я знаю, що він мене любить і тебе…
— Хоч і не дуже про те розбалакує, — докінчив за неї чоловік.
— Та любов світиться в його спокійних очах, — ще додала вона.
— Я колись знав одного з тих небагатьох, що вернулись живі з експедиції лейтенанта Грілі[24], — сказав Кенен. — Простого солдата. Всі знегоди, що їх він зазнав, зробили його таким стриманим, як Майкл, і майже таким самим мовчазним. Більшості людей, що його не розуміли, він здавався нудний. Насправді, звісно, було якраз навпаки. То вони були нудні для нього. Вони ж так мало знали про життя, а він його звідав до останку. З нього важко було слово витягти. Не тому, що він розучився говорити; він просто не хотів, бо знав, що його ніхто не зрозуміє. Він став відлюдьком від надміру гіркого досвіду. Але, придивившись до його незворушного спокою, можна було збагнути, що цей чоловік пройшов крізь не одне пекло — й гаряче, й холодне. І очі в нього були такі спокійні, як у Майкла. І такі мудрі. Багато б я дав, щоб дізнатися, звідки у нього отой шрам на плечі. Певне, від пазурів тигра або лева.
Як той гірський лев, що його Майкл спіткав колись у горах, так пробрався в Місячну долину з округи Мендосіно чоловік. Ішов він найдикішими горами й лісами, а заселені долини переходив уночі, боячись зустрітися з людьми. Бо той чоловік, як і гірський лев, був ворог усім людям і всі люди були йому вороги: вони хотіли відібрати йому життя, бо він завинив перед ними куди тяжче, ніж гірський лев, що тільки вбивав телят собі на їжу.
Як і лев, той чоловік був убивця. Але, на відміну від лева, опис його прикмет та перелік злочинів було надруковано в усіх газетах, і люди цікавились ним куди дужче, ніж левом. Лев різав телят на полонинах. А чоловік, задля грабунку, вирізав цілу родину — поштмейстера, його дружину й трьох дітей — у їхньому помешканні над поштовою конторою гірського села Чізголма.
Два тижні чоловік уникав погоні. Останній нічний перехід, з гір над річкою Рашн через негусто заселену долину Санта-Роза, вивів його на гору Соному. Два дні він відпочивав і висиплявся, ховаючись у найдикіших, найнеприступніших закутках маєтку Кененів. Він мав із собою каву, добуту в останньому пограбованому домі. Одна з Кененових ангорських кіз забезпечила його м"ясом. Знесилений, він проспав дві доби підряд, прокидаючись тільки на те, щоб жадібно, по-звірячому нажертись козятини, нажлуктитись кави, гарячої чи й холодної, і знову запасти в тяжкий, неспокійний сон.
А тим часом людське суспільство, з його чудовою організацією та хитромудрими винаходами, як от електрика, натрапило на слід убивці. Електрика взяла його в оточення. Телефон розніс звістку, що він ховається в диких яругах Сономи, і гору обступили загони поліції та озброєних місцевих фермерів. Цей чоловік-убивця, що типявся на волі в їхньому краю, був для них страшніший за всіх гірських левів. Телефони в садибі Кененів і по всіх садибах, суміжних з горою Сономою, дзвонили раз у раз, передаючи важливі повідомлення й накази.
Склалося так, що коли озброєні загони почали обшукувати гору й чоловік мусив серед білого дня втікати через Місячну долину в гірські нетрі між нею та Напською долиною, Гарлі Кенен теж вибрався прогулятись на баскому конику, якого виїжджував. Він і не думав шукати чоловіка, що зарізав чізголмського поштмейстера з родиною. Він знав, що шукачів вистачить і без нього, бо душ двадцятеро їх ночували тієї ночі й снідали в його домі. Отож зустріч Кененова з убивцею була цілком випадкова.
Того ранку вбивця спіткав його не першого. За ніч він помітив кілька багать, що палили переслідувачі. А вдосвіта, намагаючись прорватися по південно-західному схилу вниз до Петалуми, наткнувся аж на п"ять фермерських патрулів, озброєних вінчестерами та дробовиками. Прожогом утікаючи від них крізь хащі, він нарвався на гурт глен-еленських та калієнтських підлітків. Вони не влучили в нього зі своїх легких рушниць, однак трохи наперчили спину дрібним шротом, і олив"яні крупинки під шкірою дошкуляли йому страшенно.
Стрімголов збігаючи крутим схилом у яругу, він налетів на черідку бичків-шортгорнів, що перелякались дужче, ніж він, у сліпій паніці збили його з ніг, перебігли через нього й розтоптали йому рушницю. Без зброї, в розпачі, весь у саднах та синцях, він обійшов лісистий схил оленячими стежками, перетяв дві яруги й почав спускатися кінською стежкою в третю.
На тій стежці він і спіткав репортера, що підіймався нею. Репортер був звичайний собі міський газетяр, що прожив вік у місті й ніколи ще не брав участі в погоні за людиною. Стара, немічна, сонна шкапа, яку він найняв у долині, стояла спокійно, поки лютий, здичавілий чоловік, що зненацька вибіг з-за повороту стежки, стягав з неї вершника. Репортер спершу був стьобнув напасника батіжком і за те дістав такого прочухана, як ще зроду не діставав, а тільки спостерігав у матроських шинках та описував на самому початку своєї газетярської кар"єри.
На превелику собі досаду, злочинець не знайшов у репортера ніякої зброї, крім олівця та блокнота. З того розчарування він ще трохи надсадив газетяреві бебехів, покинув його виплакуватися в папороті, а тоді сів на репортерову шкапу й, підганяючи її репортеровим батіжком, погнав стежкою вниз.
Джеррі, що завжди був завзятішим мисливцем, ніж Майкл, забіг далеко вперед, супроводячи Кенена на вранішній прогулянці. Проте й Майкл, що біг слідком за і хазяїновим конем, не помітив і не збагнув, як сталося нещастя. Гарлі так само до останку нічого не бачив. Зовсім зненацька, коли він під"їхав дорогою під урвисту восьми-футову стіну, його коня щось сполохало, вихопившись із мансанітових хащів нагорі. Зиркнувши вгору, Кенен побачив, що на нього вже падає згори якась шкапа, видимо присилувана до стрибка своїм вершником. Гарлі враз шарпнув за повід і дав коню остроги, щоб відскочити геть, і за ту коротку мить устиг завважити подряпане обличчя, пошарпану одежу, нестямні очі й запалі, вкриті заростом щоки втікача від погоні.
Наймана шкапа недарма опиналась і не хотіла стрибати з кручі. Добре знаючи, яким болем віддасться той стрибок у її розбитих колінах та ревматичних суглобах, вона щосили впиралась копитами в крутий мохуватий схил і стрибнула, тільки щоб не впасти, зовсім без розгону. Але й так вона штовхнула схарапудженого коня в плече й збила його з ніг. Упавши, кінь зламав Кененові ногу й сам забився в корчах з переламаним хребтом.