Джеррі бігав по всьому царству Башті, від берега лагуни, у воду якої він не потикався, пам"ятаючи засвоєне ще на Мерінджі крокодиляче табу, і аж до прикордонних лісових селищ. Усі давали йому дорогу. І їжу він знаходив скрізь, де тільки хотів. Бо його захищало табу, і він міг безборонно лягати на матах чи стромляти писок у калабаші з їжею. Він міг як завгодно задиратись, бути зухвалим над усяку пристойність, і ніхто не смів перечити йому. Башті навіть оголосив наказ, що як на нього нападатимуть лісові собаки, то обов"язок кожного — прогнати їх дрючком чи каменюкою. Таким чином і чотириногі родичі Джеррі на своїй шкурі дізнали, що на нього накладене табу.
І Джеррі розкошував. Він міг би розледащіти, якби не його жвава натура й жадібна, невситима цікавість. Мавши волю бігати по Сомо, він ніколи не лежав, а вивчав і його землі, й життя та звички диких тварин, що жили в джунглях чи болотах і не визнавали його табу.
Чимало мав він і пригод. Двічі він бився з лісовими щурами — так, як ще не бився зроду, бо щури були великі, люті й оборонялися запекло. Першого він загриз, не знавши, що то вже стара, квола звірина. А другий, у розквіті сили, так його провчив, що Джеррі насилу доповз до чаклунової хатини й там, між засушених емблем смерті, добрий тиждень вичунював, зализуючи рани.
Він підкрадався до дюгоня, наскакував на нього з лютим гавкотом і тішився, коли дурна боязка тварина панічно втікала у воду. Хоч гавкав він, мов оскаженілий, але в думці сміявся, що, мовляв, ось-то як вдало пожартував. Він зганяв неперелітних тропічних качок з їхніх хитро захованих гнізд, обережно ходив між крокодилами, що виповзли покуняти на берег, закрадався під склепіння хащів і стежив за нахабними сніжно-білими какаду, злющими скопами, важкокрилими канями, барвистими лорі та рибалочками, верескучими дрібними папугами.
Тричі він зустрічав за межами Сомо маленьких чорношкірих лісовиків, схожих більше на привиди, ніж на людей, так нечутно й непомітно вони рухались. Тричі, підстерігаючи свиней на лісових стежках, вони кидали в нього списи й тричі схибили. Ці двоногі створіння, що чигали в лісовій сутіві, навчили Джеррі обережності, як і лісові щури. Він не нападав на них, хоча вони й пробували настромити його на спис. Він хутко збагнув, що це інакші люди, не з плем"я Сомо, і його табу вони не визнають, а бувши на свій лад двоногими богами, носять у руках летючу смерть, що сягає через простір далі, ніж їхні руки.
Як по джунглях, так само бігав Джеррі й по селищу. Для нього не було священних місць. У чаклунські хатини-кумирні, де люди падали, тремтячи, ниць перед лицем таємниці, він заходив сторожкий і наїжачений, бо там висіли свіжі голови — його очі й гострий нюх упізнавали в них голови чорношкірих, яких він ще недавно знав живими на «Еренджі». В найбільшій кумирні він побачив голову Боркмана й загарчав на неї, згадавши, як зчепився колись з очманілим від шнапсу помічником на палубі «Еренджі», але голова ніяк не озвалася.
Та одного разу в хатині Башті вія натрапив на те, що зосталось на світі від Шкіпера. Башті жив дуже довго, дуже мудро, багато думав і добре розумів, що він уже прожив куди більше, ніж відміряно більшості людей, і що лишилося йому вже мало. І його дуже цікавило, що таке життя й навіщо воно. Він любив світ і любив життя, в якому йому припала зроду щаслива доля — міцне здоров"я й високе становище над усім його народом і навіть над жерцями. Він не боявся вмерти, але хотів знати, чи оживе після того. В дурні байки хитрих жерців він не вірив, губився думками в тому складному питанні й почував себе дуже самотнім.
Адже він жив так довго й так щасливо, що мав змогу спостерігати, як помалу згасають у людині всі сильні прагнення й жадання. Він мав жінок і дітей, знав гостре жало голоду, що його відчувають молоді люди. Він бачив, як його діти виростали, одружувалися, ставали батьками й дідами, матерями й бабами. Але, спізнавши жінку, й любов, і батьківство, і втіху від смачної їжі, він усе те втратив, їжа? Башті майже не пам"ятав, що воно, так мало їв. Голод, що підганяв його, мов острогою, поки він був молодий та дужий, давно вже не бентежив його. Він їв тільки з обов"язку, бо знав, що їсти треба, і йому було однаково, що він їсть, з одним тільки винятком: він любив яйця мегаподів, у певну пору року відкладав і на ділянці, що була його власністю й охоронялась якнайсуворішим табу. То було останнє тілесне жадання, що зосталося ще в нього.
А взагалі він жив тільки розумом — правив своїм народом та вимудровував нові закони, щоб зробити його сильнішим, міцніше прикувати його до життя.
Але він ясно розумів різницю між абстрактним уявленням «плем"я» і найконкретнішим з усіх — «особа». Плем"я вічне. А його члени — смертні. Плем"я — це спогад про життя й звичаї всіх його вже померлих членів, той спогад, що його живі члени несуть далі, поки самі помруть і стануть часткою спогаду, часткою того невідчутного цілого, що являє собою плем"я. І він, як член його, раніше чи пізніше — і то досить скоро — має померти, відійти зі світу. Але куди відійти? Ось що його цікавило! Отож Башті іноді проганяв усіх зі своєї великої очеретяної хатини і, наодинці з загадкою, діставав з кроков загорнені в мати голови людей, що з них декого він бачив живими, а потім вони відійшли в таємниче небуття — у смерть.
Не як скнара збирав він ті голови; і вдивлявся в них, розгорнувши та держачи в руках або на колінах, теж не як скнара, що перелічує свої таємні скарби. Він хотів знати. Він хотів знати те, що, як йому здавалось, мусили знати вони — ті, хто давно вже відійшов у темряву, якою закінчується життя.
Різні були ті голови, що їх отак запитував Башті, держачи в руках а чи поклавши на коліна, у напівтемній очеретяній хатині в ясний день, коли сонце лило згори палюче проміння і мусон, набираючи сили, шумів у верхівках пальм та в гіллі хлібних дерев. Була там голова японця — єдиного, що він коли бачив чи про нього чув. Добув ту голову його батько, ще як Башті не було на світі. Погано продимлена, вона вже геть обшмульгалась за довгі роки. Однак Башті розглянув її риси й вирішив, що колись вона мала дві губи, такі рухливі, як його власні, і рот, такий голосистий і жадібний на їжу, як часто бував раніш у нього. І двоє очей, і ніс вона мала, і стріху чуприни, і вуха, подібні до його вух. І напевне мала вона тіло, й дві ноги, і потреби, й жадання. І гарячі хвилини гніву та любові знала вона, коли ще й гадки не мала про смерть, так вирішив Башті.
Вельми цікавила його друга голова — давніша за його батька й діда. Колись вона належала французові, хоча Башті того не знав, і тим паче не знав він, що то голова Лаперуза, відважного старого мореплавця, який склав свої кості, й кості своєї команди, й обох своїх фрегатів — «Астролябії» та «Бусолі» — на берегах людожерських Соломонових островів. А третя — Баніті мав таки чималеньку їх колекцію — була ще на два сторіччя давніша за Лаперузову; вона колись належала одному з моряків іспанця Альваро де Мендани, і добув її в бою на березі далекий предок Башті.
Була там і голова білої жінки — певне, дружини невідомо якого мореплавця. З її висохлих вух ще звисали золоті сережки зі смарагдами, а коси, чотири фути завдовжки, золотавим шовком спадали з черепа, що перше ховав у собі розум і волю жінки, колись жагучої в обіймах чоловіка, як міркував Башті.
Звичайні голови чорношкірих лісовиків та береговиків і навіть білих п"яниць, як от Боркманову, старий віддавав до човнових повіток та кумирень, бо колекціонер з нього був перебірливий. Мав він одну дивовижну голову, що дуже його вабила. Вона була рудоволоса, рудоборода, й навіть у мертвих, висушених рисах її відчувалась залізна твердість, а мозок за її могутнім чолом, здогадувався Башті, колись володів таємницями, неприступними йому самому. Він не знав, що та голова належала німцеві, й тим більш не знав, що німець той був професор-астроном, а голова його містила в собі глибоке знання неокрайого зоряного неба, і шляхів, якими ходять у морі, скеровуючись по зорях, кораблі, й шляху самої землі крізь зоряний простір, у мільйони мільйонів разів безмежніший, ніж Башті годен був уявити.
Та дужче за всі інші голови розворушувала думки старого ватажка найсвіжіша — Ван-Горнова. І саме в ту голову вдивлявся він, поклавши її на коліна, коли Джеррі, що мав у Сомо повну волю, забіг до хатини, вчув нюхом і пізнав тлінний останок Шкіпера й спершу завив з горя, а тоді розлючено наїжачився.
Башті так глибоко замислився над Ван-Горновою головою, що зразу й не помітив його. Лиш кілька місяців тому ця голова була жива, думав він, розумна й кмітлива, і її носило на собі двоноге тіло, що стояло прямо, і ходило з пов"язкою на стегнах і з пістолетом на поясі, — а отже, була могутніша за Башті, але не така розумна, як він, бо хіба ж це не він, Башті, своїм стародавнім пістолем вселив темряву в цей череп, де жив розум, і зяяв самий череп із ослаблого, омертвілого тіла, що перше носило голову по землі й по палубі «Бренджі»?
Що ж сталося з тим розумом? Чи самий той розум і був Ван-Горном, зухвалим і гордим Ван-Горном, а тоді погас, як гасне мерехтливий пломінчик на трісочці, коли та до решти перегорить на щілку звійного попелу? Чи все, що було Ван-Горном, згасло, як пломінчик на трісочці? І чи воно навіки відійшло в темряву, куди відходять тварини — простромлений списом крокодил, спіймана на гачок баніта, виловлена мережею кефаль чи зарізана на харч жирна свиня? Чи та сама це темрява, в якій зникає блискуча сияя муха, коли дівчина з ляпавкою зіб"є її в повітрі й розчавить? І в якій зникає комар, що вміє літати, і все ж, попри те досконале вміння, гине, коли Башті майже несвідомо лясне себе долонею по потилиці, відчувши його жало?
А Башті знав: що правда для цієї голови білого чоловіка, так недавно ще живого й владного, те правда й для нього. Що сталося з цим білим чоловіком, коли він увійшов у темну браму смерті, те станеться й з ним. І ось вія питав голову, немовби її німі уста могли озватися до нього з таємничої потойбічності й сказати, що ж таке життя і що таке смерть, яка неминуче його перемагає.
Збудив старого з тої задуми Джеррі, що протягло, скорботно завив, побачивши й зачувши нюхом те, що зосталося від Шкіпера. Башті глянув на міцненьке золотаво-руде щеня й відразу задумавсь і про нього. Воно живе. Воно таке, як і людина. Воно знає голод, біль, злість і любов. У нього в жилах, як і в людини, тече червона кров, що її можна одним ударом ножа виточити на землю, і тоді його візьме смерть. Як і люди, собаки люблять свою породу, плодяться й вигодовують малят. І помирають. Так, помирають, бо він, Башті, сам з"їв чимало собак, так само як і людей, у буйні дні молодості, коли він знав тільки здоров"я й силу і підживляв їх із бенкетних калабашів.