— Стюарде, я вам дам двадцять фунтів.
— Ні, сер, дуже дякую, — відмовив Доутрі. — Я не можу з ним розлучитися.
— Ну, двадцять п"ять фунтів. Більше я не можу дати. Та й хіба це єдиний ірландський тер"єр на світі?
— Отож і я так гадаю, сер. І я вам добуду другого. Отут-таки, в Сіднеї. І ні пенса з вас не візьму за нього.
— Але я хочу мати Кілені-боя, — наполягав капітан.
— І я хочу його мати, сер, отож-бо й лихо. А я таки перший його дістав.
— Двадцять п"ять соверенів це добрі гроші… за собаку, — сказав капітан Данкен.
— А Кілені-бой — добрий собака… за такі гроші, — відказав стюард. — Та що там балакати, сер, не кажучи вже про почуття, самим його штукам ціпа більша. Те, що він не впізнає мене, коли я хочу, саме варте півсотні. А ще він уміє рахувати, й співати, й інших фокусів чимало. Нехай там уже як я його добув, але нічого цього він тоді не знав. Штуки ці всі мої. Це я його навчив. Він тепера не той пес, що був, коли на судно попав. Тепера в ньому знаєте скільки мого? Продати його — це наче шматок себе самого продати.
— Тридцять фунтів, — сказав капітан таким тоном, ніби це вже останнє слово.
— Ні, сер, дякую вам, але нічого не вийде, — відмовився Доутрі.
Карантинний лікар уже ступав на палубу, і капітан рушив назустріч йому.
Тільки-но скінчився огляд і «Макамбо» рушив до свого причалу, до пароплава підлетів чепурний катер із військового корабля, і на палубу збіг трапом чепурний лейтенант. Він зразу пояснив, чого йому треба. «Альбатрос», британський крейсер другого класу, на якому лейтенант був четвертим помічником командира, приставив до Тулагі депеші від найвищого комісара південноморських англійських колоній. А за півдоби перед тим з Тулагі відплив «Макамбо», і комісар Соломонових островів та капітан Келлар гадали, що собаку завезено на ньому. Командир «Альбатроса», знавши, що прибуде до Сіднея раніше, взявся попитати на пароплаві за собаку. Отож чи нема на «Макамбо» ірландського тер"єра, що відгукується на назвисько Майкл?
Капітан Данкен по правді признався, що тер"єр на пароплаві є, однак не зрадив Дега Доутрі, а повторив його байку, нібито пес прибіг на пароплав сам. Далі постало питання, як же вернути собаку капітанові Келлару; бо «Альбатрос» мав плисти до Нової Зеландії. Капітан Данкен узяв ту справу на себе.
— «Макамбо» за два місяці знов буде в Тулагі, — сказав він лейтенантові, — і я сам обіцяю поверпути собаку хазяїнові. А тим часом на судні про нього дбатимуть. Наш стюард, так би мовити, усиновив його, отож він буде в добрих руках.
— Виходить, не буде цей пес ні мій, ні ваш, — покірливо сказав Доутрі, коли капітан розповів йому про все.
Та коли він відвернувся й пішов, його брови вперто супились, і шортлендський плантатор, завваживши те, здивувався: за що це капітан міг так насварити стюарда?
Попри свої щоденні шість кварт пива й деяку легковажність натури, Дег Доутрі все ж був чоловік не без моральних принципів. Хоч він міг не моргнувши вусом украсти собаку чи кота, однак до служби своєї ставився чесно. І коли вже одержував платню стюарда, то й обов"язки стюарда виконував сумлінно. Він-то вже твердо зважився, але ті кілька днів, поки «Макамбо» стояв у сіднейському порту біля причалу компанії Бернса Філпа, він ретельно стежив, як прибирають у каютах після пасажирів, що зійшли з судна, й готують їх для нових пасажирів, що вже купили квитки на рейс до коралових морів та людожерських островів.
Серед тих клопотів він усе ж таки сходив і на берег — раз увечері й двічі вдень. Вечір він перебув по пивницях, куди вчащають матроси й де можна почути останні чутки та новини про судна й моряцький люд. Зібравши за багатьма пляшками пива потрібні йому відомості, другого дня пополудні він найняв за десять шилінгів катерок і поплив ним до Джексонової бухти, де стояла прегарна трищоглова шхуна-американка «Мері Тернер».
Піднявшись на борт шхуни, він пояснив, чого йому треба, і його завели до кают-компанії, де в нього відбулися переговори з чотирма чоловіками, що їх Доутрі подумки назвав «химерною бражкою».
Він зразу впізнав усіх чотирьох, як змалював їх йому в довгій розмові за пивом стюард, що звільнився з тієї шхуни. Отой, що сидів трохи ззаду й осторонь і мав очі такі блідо-голубі, наче зовсім вилинялі, був напевне «Старий Моряк»[14]. Довгі ріденькі пасма розкошланого срібного волосся німбом облямовували його лице. Він був худий, аж світився, з запалими щоками, й широкі зморшки шкіри, без ніяких м"язів, чудернацько звисали йому на шиї, закриваючи борлак, що тільки часом, коли стариган ковтав слину, показувався з тих зморщок, схожих на завої мумії, і ховався знову.