— Ну що ж, незабаром нам усім доведеться розплачуватися по цих рахунках!
Віллі невдоволено буркнув:
— Це старі папери, я приготував їх, щоб знищити.
— Як докази? — спитав Генріх.
Віллі сказав похмуро:
— Я тут не винен. Мені наказували, і я замовляв, наглядав за будівництвом, платив гроші. — Додав: — Я чесна людина, і ніхто не посміє докорити мені, що я брав комісійні з тих фірм, з якими мав справу, хоч у комерційному світі це заведено.
— То чого ж ви вирішили знищити ці документи?
— Я ще подумаю, чи варто. Мабуть, вони можуть згодитись, як характеристика моєї добропорядності.
— А кому буде потрібна така характеристика?
— Знаєш, — сердито сказав Віллі, — хоч би там що, фірми й концерни, з якими я мав справу, ні в якому разі не припинять свого існування. Так було і минулої світової війни, сподіваюсь, те саме буде й тепер. Отже, Віллі Шварцкопф може сподіватися на посаду управителя в одній з тих фірм, з якими він мав ділові контакти і при цьому зарекомендував себе з найкращого боку.
— Ви вірите у своє майбутнє, дядю?
— Атож, звичайно, поки західний світ залишається таким, яким він був і до фюрера і яким буде після нього. Коли закінчиться ця колотнеча з перемогою над нами, західним державам доведеться розщедритись, щоб поновити нашу міць і знову націлити її проти Радянського Союзу.
— Однак ви оптиміст, і нерви у вас залізні.
— Звичайно, — самовдоволено погодився Віллі. Мугикнув презирливо: — Я не Лансдорф. Це він застрелився, як істеричка, коли хтось із підлеглих доповів йому, що один з його улюбленців нібито радянський розвідник.
— На кого ж упала підозра? — спитав Генріх.
— Невідомо: Лансдорф спалив усі папери. Занадто вже він пишався своєю недосяжною, як йому здавалося, для звичайних смертних майстерністю читати в чужих душах. Готував мемуари, де зобразив себе як зорю першої величини в німецькій розвідувальній службі. І, напевне, не захотів, щоб його мемуари були трохи пошкоджені. От і застрелився з авторської пихи і старечої хворобливої підозріливості.
— Значить, ніякого радянського розвідника не було?
— Звісно. Звичайнісінький наклеп невдахи-співробітника, який ревнує до іншого, спритнішого.
Пробираючись через руїни рейхсканцелярії у підземну казарму есесівської охорони, Шварцкопфи таки добре замастили свої парадні мундири вапном та битою цеглою. У вузькому коридорі вони скинули рукавиці і обтрусили з себе пил, потім пройшли кам"яними сходами через гараж і стали в чергу вищих чинів рейху, які прибули привітати фюрера. Черга повільно просувалася.
У довгій, як вагон, приймальні з низькою стелею і голими бетонними стінами, під портретом Фрідріха Великого, вставленим у золочену раму, сидів у кріслі Гітлер.