Другого дня ми пішли до шукача скарбів. Він жив недалеко. Через хвіртку в досить високій глинобитній стіні ми попали в просторе подвір"я, затінене кількома старими деревами карагача. В глибині подвір"я стояв одноповерховий будиночок із жовтої цегли з плоским дахом, вкритим не глиною, як більшість будинків у передмісті, а листовим залізом. З обох боків вхідних дверей було по два невеликих вікна з кольоровими наличниками і віконницями з букетами яскраво-червоних троянд, які надавали будиночкові привітного вигляду. Праворуч вздовж стіни двору стояла чимала комора, а далі в глибині — повітка, під якою стояли віз, невеликий тарантас і великий стіс дров, — все свідчило про запасливого господаря.
Ліворуч в глинобитному простому будиночку, певно, містилась кухня й житло прислуги, а з будки біля нього вискочив і загавкав великий собака, брязкаючи коротким цепом. Трохи далі біля тієї ж стіни видно було повітку з яслами і стайню. Гавкання собаки викликало господаря, що появився на порозі будиночка.
— Здрастуйте, Хомо Капітоновичу! — привітав його Соков, простягаючи руку.
Кукушкін був середнього зросту, худорлявий і трохи сутулий. Обличчя бронзового кольору мало монгольські риси: вузькі і трохи косі очі, плоский ніс, випнуті вилиці, тонкі сиві вуса і ріденька борідка. На голові китайська чорна шапочка з червоною китицею, на плечах — поношений халат китайського фасону з синьої даби і на ногах повстяні туфлі на товстій підошві. Зустрівши Кукушкіна на вулиці, я, безперечно, вважав би його за старого китайця.
Консул відрекомендував мене, і ми пішли в кімнату, що була праворуч від невеличкого напівтемного передпокою. Це був кабінет господаря. Простий письмовий стіл, покритий зеленою клейонкою, пляшечка з чорнилом, кілька аркушів паперу. Праворуч — купка книжок квадратного формату в дивних палітурках з дощечок, скріплених жовтими стрічками — тібетських рукописних, як я довідався пізніше. Зліва велика бронзова статуетка якогось буддійського божка з круглим усміхненим обличчям і квіткою в піднятій руці. Біля стола кілька важких китайських крісел, в які ми й сіли. Коло задньої стінки невеликий кан, тобто китайська тепла лежанка, але з кольорових кахельних плиток і. неширока, на двох чоловік, покрита хотанським килимком з геометричним візерунком. На кані — китайський ватний валик замість подушки. На стіні над каном висіли дві довгі китайські картини з дуже потемнілої шовкової тканини з вишитими на ній пейзажами, будинками і людьми. Праворуч від кана — велика етажерка з книжками в палітурках і без палітурок. На вікнах білі серпанкові занавіски і горшки з якимись дивними, невідомими мені квітами.
Я встиг роздивитись всю обстановку кімнати, поки Соков розказував Кукушкіну, хто я і чого приїхав в Чугучак.
— От би вам, Хомо Капітоновичу, згадати старі роки і провести російську експедицію по Джунгарії. Нарешті, звернули увагу на те, що ми зовсім не знаємо цієї прикордонної області, — сказав Соков. — Адже ви об"їздили її вздовж і впоперек і стали б у великій пригоді.
Кукушкін зітхнув і похитав головою.
— Пізно, Сергію Васильовичу! Років з п"ять тому я поїхав би з великим задоволенням. Але замучив ревматизм. Далися в знаки старі походи. Пригадайте, як довго я хворів узимку, не міг навіть поздоровити вас з Великоднем.
— Знаю, знаю, — відповів консул. — Але я думав, що ви поправились за літо і зможете поїхати. Не так вже далеко, — в сусідні гори.
— Я й на коня вже не вилізу, Сергію Васильовичу! Навіть на заїмку, зовсім близько від міста, в тарантасику їжджу. В гори ним не поїдеш. І спати можу лише на теплому кані, в наметі не засну, цілу ніч буду охати та стогнати! Де вже мені їздити, наїздився!
— Дуже шкода, Хомо Капітоновичу! Саме тепер ваші знання тутешніх гір дуже пригодилися б. А чи не повернувся з Урги ваш компаньйон Лобсин? Адже він теж знавець нашого краю.
— Ні, ще не повернувся. Взимку через прочан надіслав мені листа. Ще на рік вирішив залишитись в Урзі, — він для нашого консула тібетські книжки перекладає.
— А на кого ви змогли б вказати професорові з тутешніх бувалих людей як на провідника і перекладача?
Кукушкін задумався.
— А ось татарин Мусін підійде. Він по наших горах багато їздив, підряди в російсько-китайської компанії брав, вугілля, ліс, борошно возив на їхні рудники.
— А які він мови знає?
— По-киргизьки добре розмовляє, монгольської, правда, не знає. Але в наших горах здебільшого киргизи живуть.
— Я вже послав його до професора допомогти в купівлі коней. А чи не зможете ви професорові вказати, що знаєте про тутешні багатства, про золото, вугілля, асфальт, про стародавнє місто. Він цим дуже цікавиться.
ebooksa