— Розумію! Ти хочеш, щоб твоє багатство об"явилось не відразу, а зростало поволі від торгівлі. Добре. Твоє золото я буду зберігати в себе і віддавати тобі потроху, коли захочеш. Ти згоден?
— Коли вже ти так хочеш, Хомо, щоб половина скарбу була за мною, вважай мене своїм компаньйоном в караванній торгівлі ї користуйся золотом, як тортовим капіталом. Будемо вдвох працювати, як і досі. Ніколи в нас сварки не було, жили ми з тобою дружно, один одному помагали, так будемо й далі, щоб це золото нас не розділило. А то я буду шкодувати, що знайшов книжку і затіяв цю справу.
Міркування Лобсина були розумні. Я вже знав умови життя в провінції Синьцзян, чув про сваволю китайських амбанів і монгольських князів. Якби купівлею-худоби і речей виявилося, що в Лобсина завелися гроші, князь почав би вимагати їх силоміць під різними приводами і різними способами. Повідомити китайські або монгольські власті про нашу знахідку нам і на думку не спадало, бо тоді просто б конфіскували наше золото. Адже ми не знали, чи був китаєць, що закопав золото, чиновником, який збирав його в рудокопів, щоб здати в казну, чи то був він орендарем, який одержував золото від своїх робітників. У першому випадку золото належало китайській державі, в другому — китайцеві, що жив і помер у батька Лобсина. Не зміг би цього з"ясувати і амбань Чугучака і в кращому випадку, при втручанні консула, він завів би переписку з Пекіном для вирішення цього питання, що затяглося б на кілька років.
Тому найбільш розсудливим було не говорити нікому про знахідку і використовувати її поволі й обачливо.
Закінчивши розкопки, ми зарівняли канавки, вириті в фанзі, засідлали коней, куски кварцу і глечик розклали по наших засідельних сумках і поїхали назад. Через годину ми зупинились на ріці Ангирти, пустили голодних коней на пашу, розклали багаття, зварили чай, добре поснідали, а тоді по черзі поспали годин по дві.
Добре відпочивши, близько полудня ми поїхали далі. Лобсин повів іншою дорогою — вгору по Ангирти.
— Хіба ми не заїдемо ночувати на твоє літування? — запитав я.
— Ні, їдемо прямо в Чугучак. В юрті ми б зняли сумки, дітлахи допитливі, побачили б кварц з золотом, пішли б розпити, де були, де саме накопали. А степове вухо, Хомо, сам знаєш, довге. Сьогодні сказав в одній юрті чи одній зустрінутій людині, а завтра знатимуть на сто верст навкруги, що Лобсин та Хома знайшли золото в Джаїрі. Мене викличе князь до себе, а тебе — амбань через консула, щоб з"ясувати, де й що знайшов. Адже копати золото без дозволу не можна.
Довелось визнати, що Лобсин зробив правильно, не заїжджаючи до своїх. В Чугучаці ми могли краще затаїти знахідку.
Річка Ангирти, вгору по якій ми проїхали через північне пасмо Джаїру, спочатку звивалась по ущелині між гаями тополь, шелюги та різних кущів, облямованих заростями чию. Ми проминули самотню зимівлю киргизів — глинобитну фанзу серед обгородженого лужка. Біля фанзи підносилась піраміда з чорних кусків, виліплених з овечого і козячого гною; це був запас палива на зиму, заготовлений дбайливим господарем.
Тепер тут було пусто, господарі пішли на літування вище в гори, фанза провітрювалась, двері її були відчинені.
Далі кущі і гаї по річці порідшали, ущелина перейшла в долину. На одному з її схилів я помітив дивні заглибини-печерки і ніші, що тяглися одна над одною кількома ярусами на сотню кроків.
— Що це, теж зимівлі? — здивувався я; Лобсин засміявся.
— Таких нір у Джаїрі багато знайдеш, але ніхто в них не живе.
— Хто ж вирив їх? Люди чи звірі?
— Та хто його знає, Каміння якесь гниле, мабуть… В норах, якщо помацати його, воно розсипається, а вітер вимітає легкі частинки. В таких норах барани і кози взимку від пурги ховаються.
Я розглядав з подивом ці чудні западини в. жовто-рожевому камінні схилу. Вони були схожі на чашечки, які жуки вигризають в старому дереві, проте були далеко більші. В одних людина могла вільно сидіти, в інших навіть стояти згорбившись. Іноді дві або три ніші містились поряд, відокремлені лише кам"яним стовпчиком, а в глибині з"єднувались, і людина могла б розміститись на ночівлю, випроставшись, І найдивніше було те, що на самому схилі в тріщинах каміння закріпились дрібні кущики, жмутки трави, якісь квіточки, а в нішах їх зовсім не було. Не можна було повірити, що ні люди не вирубали, ні тварини не вирили ці нори в суцільному твердому камінні[4].
Години дві ми їхали долиною Ангирти, піднялись в її верхів"ях на рівну поверхню Джаїру, вже описану нами, спустились з неї в долину північного схилу і виїхали нею. знов на степ Долон-турген між Джаїром і Уркашаром. Заночували на річці Ушети серед чорних вітряних горбів і на другий день надвечір прибули в Чугучак.
Всю дорогу мене непокоїла думка, де заховати наш скарб в. Чугучаці. Найнята мною фанза в подвір"ї крамаря погано замикалась, в ній не було вікна, і вдень довелося б не зачиняти дверей. На подвір"ї бігали діти, ходили всякі люди. Кварц із золотом треба було стовкти і промити, робити це на людному місці, беручи воду для промивання з криниці, не можна було. Треба було негайно шукати собі більш відлюдну і зручну квартиру. Допоміг випадок. Тільки-но ми в"їхали в двір, розсідлали коней і зайшли в фанзу, прийшов господар будинку і сказав:
ebooksa