— Доведеться нам, либонь, не спати всю ніч! — сказав Лобсин. — Коням дамо по дві жмені сухарів і кілька баурсаків. Кормушки в мене з собою.
Знов розляглося виття, але віддалік і з. перервами, в трьох-чотирьох місцях.
— Озиваються на кликання. Та поки горить вогонь — близько не підійдуть.
При світлі вогника ми позбирали навколо фанзи все, що могло горіти, аж до найдрібніших кущиків. Поки ми збирали паливо, Лобсин відійшов трохи далі і біля ями-шахти побачив вовка, що швидко сховався в шахту.
— Я кинув навздогін йому велику каменюку і, певно, влучив, він завищав там в шахті, — промовив калмик, кидаючи оберемок хмизу.
Мені дуже хотілося спати, і я сказав: — Нам обом вартувати не треба. Будемо по черзі, один коло вогника, другий подрімає.
— Добре. Я ще не хочу спати. Постережу.
Я притулився до стінки фанзи і зразу заснув. Приснилось мені, що ми знов копаємо землю в фанзі при якомусь дивному червоному світлі і нагребли вже цілі купи кварцу. Повернутись ніде в фанзі, а все ще попадаються цілі брили, і я перевертаю їх легко, немов шматки хліба. А Лобсин копає поруч зі мною і щось примовляє, — і раптом замість нього, бачу, копає вовк, лапами землю розгрібає, а зубами хапає кварц і гарчить. Повернувся до мене, широко роззявив пащу, висунув язик — і зуби в нього всі блищать, золоті. І враз кинувся на мене, дуже штовхнув у груди лапами, а золотими зубами квацнув перед самим носом.
Тут я прокинувся, бо Лобсин смикав мене за плече.
— Поглянь, Хомо! Караульщики скарбу зібрались, хочуть перешкодити нам взяти золото.
Я протер очі. Наш маленький вогник освітлював лише кілька сажнів спереду фанзи, а далі, кроків за двадцять, в темряві світилось кілька пар вовчих очей. Коли полум"я спалахувало, обхоплюючи новий кущик, покладений у вогонь, я розпізнавав морди, нащулені вуха і контури тіл. Я налічив дев"ять пар цих очей у півколі, що охоплювало нас.
Раптом наші коні захропіли, затупали, і Лобсин, кинувшись, ледве встиг схопити вуздечку і зупинити свого коня, який напирав на мене, силкуючись вискочити з фанзи. Очевидно, якийсь вовк в темряві підкрався до задньої стіни фанзи і налякав коней, можливо, намагався перелізти через стіну. Я схопив запалений кущ і перекинув його через фанзу.
Намір вовків був ясний. Якби вовкам вдалося вигнати коней з фанзи, тварини в паніці кинулися б врозтіч. Серед горбів, перетятих у різних напрямах лініями глибоких ям-шахт, коні легко могли б спіткнутись, попасти в шаленому скаканні передніми ногами в яму і негайно стати здобиччю хижаків, що переслідують їх цілою зграєю.
Я запалив другий кущик, обійшов з ним фанзу і помітив ще пару вовків, що зникли в темряві.
Потрібно було розігнати облогу, що ставала загрозливою. Я звелів Лобсину підкинути палива і, коли можна було розпізнати, крім очей, і контури тіл, прицілився і вистрілив картеччю у вовка, що стояв боком кроків за тридцять.
Він підскочив і впав, світні очі зникли, зграя відбігла. Але трохи згодом вовки повернулись і почали відтягати вбитого подалі, щоб розшматувати його. Скориставшись цим, я вистрілив ще раз в купу, що тягла свою жертву, і вовки розбіглись. На якийсь час залягла тиша, але потім звідти, куди вовки потягли труп, почулось плямкання, гарчання і хрускіт кісток.
Це дало нам змогу зберегти паливо. Але через півгодини в темряві знов в кількох місцях півкола засвітились очі. Перша жертва тільки роздратувала апетит. Я витяг годинник: було чверть на першу і до світанку залишалось годин з три. Купа палива у нас дуже поменшала, хоча куски жердин ще залишились.
— Підкинь кущик, Лобсин! — сказав я, готуючи рушницю.
Вогонь спалахнув і освітив вовків. Я цілився в двох, що сиділи один коло одного на задніх лапах. Один, мабуть поранений, відскочив з вищанням, другий, вбитий наповал, покотився по схилу горбочка і звалився в отвір шахти коло підніжжя.
Решта спочатку зникла, але потім один по одному пробрались в шахту, щоб поживитись вбитим. Це знову дозволило нам зберегти паливо.
ebooksa