— Моя секретар каварив сусідні китайса, яка вечеряв і сказайт — ця м"ясо не баран, а камель, руски мова верблюм називайт. Купець вас обманивайт, або ви мене обманивайт. Друхий рас секретар ходить с вами покупайт м"ясо.
— Ніякого іншого м"яса не було, — заперечив я, — і якби я не купив його, ви б не вечеряли.
— Чому ми не їхать далі, за ріка велика місто; каварят, баран покупайт мошно було!
Довелось вдруге пояснити, що ріка ввечері не дозволила доїхати до міста.
Боячись фаланг і скорпіонів, появою яких погрожували тріщини в стінах кімнати, вчені лягли спати, не роздягаючись, на руки натягли рукавички, а голови замотали рушниками. Спали, очевидно, погано, бо тільки-но розвиднилось — вони вже встали і зажадали чаю.
Ще до схід сонця ми виїхали далі. Всі проїжджі, що ночували в цьому дворі, теж поспішали, і кілька возів поїхали один за одним. Ріка текла тут кількома широкими рукавами, що були розділені голими гальковими островами. Це дало змогу перебрести її, бо навіть в рукавах течія була бистра і вода доходила майже до кузова возів.
Ми проїхали благополучно, якщо не зважати на те, що бризками води, які здіймались біля коліс, підмочило матраци і черевики професора та секретаря. На броді ми зустріли цілий ряд возів і караван верблюдів, що ночували в місті. Гортанні крики возіїв, що підганяли своїх тварин, стоячи на голоблях, шум води, скрегіт коліс по гальці, рев верблюдів, які не люблять глибокого броду і інколи навіть лягають на дно, коли вода омиває їхнє черево, — все це дуже пожвавлювало переправу протягом півгодини, за яку ми переїхали через всі рукави ріки.
В місті віз професора, що їхав спереду, зупинився коло м"ясної крамниці, і секретар гукнув мене. Вивішені біля крамниці баранячі туші, певно, сподобались професорові, він звелів купити м"яса, щоб гарантувати собі обід і вечерю хоча б з ненависної баранини.
Цього дня ми їхали далі по Бсй-лу. Тракт ішов тепер на південний схід, а надвечір повернув навіть на південь — в розрив гір. Ліворуч поблизу залишилась самітня гірка з красивими будівлями буддійського монастиря, що притулились на її схилах.
Вже присмерком ми приїхали в Урумчі і зупинились в північному передмісті. Заїжджий двір був гарний. Відвели чисту кімнату з вікном, столом і кріслами; кан був накритий матами, стіни побілені і без тріщин, і наші німці були вдоволені. В м"ясній крамниці знайшлась навіть яловичина, хоча й пісна на вигляд; секретар звелів купити її на два дні для них (в Урумчі передбачалась зупинка), а баранину, куплену в Манасі, віддав нам. Купили ми також парові булочки мо-мо і коробку з китайським печивом, яке на вигляд сподобалось секретареві, але потім було забраковане професором. За чаєм він обнюхав його, покуштував кілька штук різного фасону, поморщився і сказав:
— Це гебек майт запах баран і гидки гешмак (смак)!
Секретар теж покуштував і щось сказав по-німецьки, мабуть, не погоджуючись з оцінкою професора. Але останній віддав коробку мені, сказавши:
— Забирайт це гидки гебек і більше не покупайт нам!
Ми з Лобсином не ремствували і смачно з"їли печиво замість своїх уже досить черствих баурсаків. Слід сказати, що в китайське печиво кладуть цукор з цукрової тростини, погано очищений, який надає всім сортам однакового своєрідного смаку; до нього приєднується ще запах кунжутової олії, на якій печуть це печиво.
В Урумчі професор мав відвідати генерал-губернатора цієї великої провінції на заході Китаю, щоб дістати дозвіл на розкопки в Турфані. Російського консула в місті в той час не було, і побачення довелось нам організувати самим. Вранці Лобсин, одягнувшись у новий халат і взявши в хазяїна заїжджого двору китайський чорний капелюх і верхового коня, повіз в яминь візитні карточки професора і секретаря, заготовлені в Чугучаці. Це були смужки червоного паперу, довжиною в четверть і шириною в півчетверті, на яких чорною тушшю були написані ієрогліфами прізвища в китайській вимові. Прізвище Шпанферкель було зображене п"ятьма ієрогліфами, які читались Ши-пан-фа-ель-кей. Секретар Венцель перетворився у Ве-ні-са-ель, а я в Гу-гі-ши-ки. Разом з карточками були послані і паспорти, одержані в Чугучаці.
Любсин повернувся годин через дві разом з китайським чиновником невисокого рангу, що приїхав на ішаку й привіз паспорти і запросив нас прибути о третій годині дня. Він пояснив, що амбань встає рано і звичайно приймає відвідувачів о восьмій годині ранку, але для ян-жень (заморських людей) приїжджих робить виняток і приймає після обіду. Він обідає опівдні і потім відпочиває дві години.
Чиновник по секрету повідомив, що за люб"язний прийом треба відплатити підношенням і сказав, що амбаня цікавлять годинники бу-бу-бу (будильники), револьвери (кишенькова рушниця, шість раз стріляй) і біноклі (чорна труба далеко дивитися). Він поцікавився, чи є в нас такі речі. Таким чином, умови, аудієнції були наперед застережені.
У професора було два біноклі, і один він міг віддати, досить старий револьвер Лефоше теж міг віддати. Та невеликого будильника йому шкода було віддавати. Я переконав його, що ми завжди прокидаємось рано і будемо будити їх, коли скажуть, а подарувати годинник необхідно, щоб дістати дозвіл на розкопки.
З чемоданів витягли парадний мундир професора з орденом; секретар одягнувся в фрак, а я як перекладач одягнув новий халат і взяв у хазяїна парадний капелюх. Лобсин залишився в своїй монгольській одежі, бо мав супроводити нас лише до двору яминя і назад.
Для професора взяли його легкий віз, а ми поїхали верхи. Лобсин попереду, а я позаду воза. Подарунки були вкладені в красиву коробку з-під німецького печива з великою картинкою на кришці, що зображала огрядну німкеню в бальному декольте з букетом в руках. Професор вважав, що ця картинка дуже сподобається амбаню.
ebooksa