Першого грудня повернувся Лобсин з шістьма верблюдами, двома кіньми та ішаком. Він нав"ючив двох верблюдів крамом і подарунками для Лхаси, двох — харчами на всю дорогу для себе, наметом та іншим спорядженням на довгий зимовий шлях. Я зайняв двох верблюдів своїми речами і крамом для Кульджі, підібраним за порадою консула, який знав місцевий попит, бо сам служив колись. З нами їхав Очир, для якого й купили ішака. Сидячи на ньому, він мав вести караван до Кульджі разом з Лобсином, а назад уже самостійно на чолі каравану, хвіст якого замикав завжди я. За порадою консула ми вирішили йти до Кульджі не нічними переходами, як звичайно з караваном, а вдень з такої причини. До озера Ебі-Нур шлях проходить весь час по долині, яку називають «Джунгарські ворота». По ній проходить і російсько-китайський кордон, виступаючи кутами то направо, то наліво, тим-то велика дорога часто проходить біля самого кордону і вночі йти незручно. Сторожа на російській і на китайській стороні може прийняти наш караван уночі за контрабандистів, затримати і відвести на найближчий митний пост, де можуть проглянути всі товари і зажадати мита. Можливі всілякі причіпки і неприємності. А якщо стражник побачить наш караван удень, то під"їде, перевірить наші документи і відпустить без зволікань. Денною подорожжю я, звичайно, був задоволений, бо міг побачити всю цю міжгірну долину, яка своїм історичним значенням цікавила мене ще здавна.
Я знав, що цією долиною в XII столітті вперше пройшли орди Чингісхана з глибини Азії, залишаючи в стороні високі перевали, вкриті зимою снігами і дуже трудні для пересування великих орд. Вона була останньою ланкою великої і рівної дороги, яка виходила з Каракорума, столиці Чингісхана на ріці Орхоні, пролягала спочатку на південь, огинаючи східний кінець гір Гурбан-Сайхан, і потім проходила весь час по долині між Монгольським Алтаєм і Тянь-Шанем і по Джунгарській Гобі виходила біля озера Ебі-Нур у ці Джунгарські ворота, де звертала на північний захід у Киргизькі степи. Через ці ворота орди, залишаючи за собою довгий і рівний шлях по степах і пустинях Монголії і Джунгарії, спокійно виходили в степи киргизів та калмиків до великих і багатих міст Бухари, Хіви, Самарканда, розтікаючись також на північний захід повз Аральське і Каспійське моря до берегів Волги і володінь руських князів. На всьому шляху не було жодного високого перевалу, і худоба знаходила скрізь корм і воду.
Правда, тому що зимові дні короткі, денні переходи не могли бути великими, дорога мусила тривати пару зайвих днів.
Ми виступили 6 грудня в ясну погоду з легким морозом і пішли вперше з Чугучака на південь, тоді як під час попередніх подорожей завжди йшли на схід, вгору по долині ріки Емель. Місцевість являла собою чийовий степ на солонцевому грунті; голі площі з білими вицвітами солей весь час змінювалися заростями чию у вигляді окремих товстих снопів, що досягали висоти вершника. Рясний і свіжий чий на цій прикордонній місцевості можна було пояснити тим, що тут як з російської, так і китайської сторони не випасали худобу через побоювання, що вона перейде кордон, який не позначений ніякими знаками, і потрапить у чужі володіння, де її можуть затримати. Тому вся місцевість була пустинна, і лише на половині переходу ми натрапили на жилий пункт. Це була шерстемийка на березі ставу, в який взимку збиралася вода кількох річок, що живили оазиси Чугучака і тут закінчували свій шлях. В ставу китайські скупники вовни промивали її і потім просушували на снопах чию. Але стало холодно і це примусило припинити роботу; «ми нікого не застали, і повітки, під якими пакували вимиту і висохлу вовну в тюки, пустували.
Увечері ми дійшли до ріки Емель і стали на ночівлю. Ріка тече тут у берегах з жовтозему, що поросли тростиною і спускалися уступами до буро-жовтої води, яка, звичайно, замерзла, і лід уже витримував вагу навантажених верблюдів. Але верблюди, як відомо, ковзають ногами на голому льоду, і ми увечері мусили приготувати їм дорогу, посипавши лід шаром піску, а для водопою їм і коням зробити ополонку. Трохи далі на схід вздовж ріки видно було плоскі горби Маніту, Лаба та Арал-Тюбе, розкидані серед заростей тростин та порослі кущами, які дали нам паливо. На заході на березі ріки видно було китайський митний пост. Російський пост можна було розглядіти далі. Коли смерклося, два солдати китайського поста навідалися до нас під приводом перевірити паспорти, але, зрозуміло, головним чином для того, щоб їх почастували. Ми дали їм свіжих баурсаків до молочного чаю і по пачці тютюну. Паспорти наші вони перевірили дуже швидко, звернувши головну увагу на мальовничі штемпелі, а не на текст, з якого вони дізналися б, що один з нас збирається йти у Лхасу на богомілля.
Увечері, коли ми пригнали наших коней і верблюдів до ополонки, що на ріці Емель, і стали напувати з відра, Лобсин вигукнув:
— Яка брудна вода в цій річці, Хомо! Чому це? Адже недалеко звідси в горбах Джельди-Кара вода ще чиста. Невже це місто Чугучак спускає в ріку стільки бруду, який так каламутить воду?
— Навряд, — відповів я. — Я думаю, що в долині Емель ріка тече в берегах з цієї жовтої глини і розмиває її, тому й вода стає такою брудною[17].
Другого дня ми пішли на південь піщаним степом, який поріс невисокою, але досить густою травою. І тут вздовж кордону худоби не пасли. На заході видно було піщані горби, що облямовують пониззя ріки Емель та сусідній берег озера Алаколь; вони простягалися пасмами барханів, почасти голих, які нагадали нам останні дні нашої злополучної подорожі по південній окраїні пустині Такла-Макан. Але день був тихий, і піски не зривались курявою. На південному сході видно було плоскі горби передгір"їв Барлику. Після полудня ми ввійшли в долину з положистими схилами, вкритими дрібною густою травою, а смерком зупинились на березі струмка, облямованого смугою тростини. Цієї тростини було так багато, що можна було розраховувати на добрий корм для тварин.
Недалеко від нашої стоянки на березі того ж таки» струмка стояла фанза прикордонного китайського пікету. З цікавості я пройшовся до неї і, трохи відчинивши двері, побачив двох солдатів, які спокійно спали на кані в теплій кімнаті. Можна було гадати, що вони вдень сплять, а вночі стережуть прикордонну лінію. Пізно увечері вони відвідали нас, були дуже раді, що їх почастували, і скаржились на гнітючу одноманітність свого життя в цьому самотньому караулі далеко від шляхів. На запитання Лобсина вони розповіли, що за рік своєї служби на пікеті бачили контрабандистів лише один раз, та й то це був якийсь злиденний бідняк, який хотів пронести трохи китайської чесучі безмитно на російську сторону.
Вони втішали себе думкою, що незабаром строк їхньої служби закінчиться і їх змінять.
Наступного дня ми довго підіймалися вгору по цій долині, перевалили через плоский вододіл північного пасма Барлику і спустилися південним схилом у долину ріки Цаган-Тохой. На всьому цьому шляху не було ніяких скель чи просто виступів корінних порід; все було вкрите жовтоземом, який поріс низькою, але густою травою. Лише наприкінці спуску якось відразу з"явилися скелі і ми опинилися майже в ущелині, промитій річкою в якихось твердих породах.[18] Ми зупинилися там, де починалася ця ущелина; вгору по ній схили незабаром стали менш стрімкими, вкритими травою, а по дну долини з"явилися дерева та галявинки, як я помітив, коли пройшовся вгору долиною річки до прикордонного пікету. На пікеті було вже кілька солдатів та офіцер, з яким я побалакав і довідався, що в ті дні, коли лютує вітер Ібе, ніякий обхід кордону неможливий — вітер збиває з ніг. Від нього я також дізнався, що на всьому протязі Джунгарських воріт ні на китайській, ні на російській стороні нема населених пунктів, крім прикордонних пікетів, нема ні посівів, ні навіть городів, тому що вітер дуже сильний.
Другого дня я відправив Лобсина з Очиром по дорозі до дальшого пікету Тасти через Барлик, а сам порожнем поїхав униз ущелиною ріки Цаган-Тохой; її облямовували високі скелі, що знижувались униз за течією. Недалеко від виходу ріки з цієї ущелини я зійшов на її лівий схил і перевалив через плоскі гори в сусідню на південь долину Арасан до селища біля мінерального джерела, про яке давно вже я чув у Чугучаку. Гаряча вода витікає біля підніжжя правого схилу досить вузької долини і потрапляє в трубу, прокладену у ванний будинок на дні долини; у ваннах від неї розходиться сильний запах сірководню, вона має сірчастий смак і температуру до + 37 градусів. Сезон купання давно закінчився, і я застав лише сторожа, який сказав, що приїжджі лікуються від ревматизму, шкірних та венеричних хвороб ваннами, а також від катару шлунка, п"ючи воду. Долина знаходиться вже на російській території, і хворі приїжджають не тільки з Чугучаку, але й з інших міст, навіть Семипалатинська, і живуть у кількох маленьких будиночках на дні цієї вузької долини, де є лише декілька дерев і влітку дуже душно[19]. Я покинув долину і незабаром дістався до прикордонного пікету на великій ріці Тасти, яка збирає свої води в горах Барлику і впадає в ріку Цаган-Тохой недалеко від її впадіння в озеро Алаколь. Озеро з цих горбів добре було видно на західному горизонті. Двічі через лінію кордону до курорту і потім до китайського пікету на ріці Тасти я проїхав зовсім вільно, не зустрівши нікого і не помітивши ніяких прикордонних знаків. На пікеті нікого з прикордонної варти не виявилось. Лобсин та Очир влаштувалися вільно на подвір"ї, встановивши, що тут не тільки немає людей, а немає й ознак їх недавнього перебування. Ми не напинали свій намет, а розмістились у фанзі, де можна було розкласти вогнище; тварин прив"язали на подвір"ї, забезпечивши їх на ніч кормом — тростиною, яка облямовувала русло ріки. На російській стороні поблизу китайського пікету не було ніяких будівель, місцевість була цілком пустинна на обох берегах ріки Тасти. Спереду на. півдні розкинулась більш рівна місцевість, яка простяглася на захід, до південної половини озера Алаколь.
— Я гадаю, що тут дуже сильно дме Ібе, — сказав Лобсин, коли я спитав його, чому це на пікеті нема варти. — Вітер виривається з вузької долини між горами на простір до озера Алаколь. Тому взимку тут дуже холодно, і караул на холодні місяці знімають.
На подвір"ї пікету ми назбирали досить багато сухого аргалу, тому могли добре зігрітись у фанзі. Розглянувши карту місцевості, я побачив, що ми знаходилися тут у гирлі великого розтруба, який утворили пасма Барлику: північне пасмо, яке ми перетяли, виступало вперед до озера Алаколь, на північний захід, а південне, найвище — Кертау, з вершинами, уже вкритими густим снігом, простягалось далі на південний захід до озерця Джаланаш. У розтрубі розташувалися нижчі гори, вкриті ялиновим лісом, прорізані долинами кількох річок. Яку роль цей розтруб міг відігравати щодо сили вітру Ібе, я, звичайно, не міг вирішити і подумав лише: шкода, що в Джунгарських воротах ще не влаштували метеорологічну станцію, щоб вивчити ці загадкові вітри! При цьому мені, звичайно, пригадалися мої враження від шляху по Долині бісів біля південною підніжжя Тянь-Шаню між Лукчуном і Хамі під час нашої експедиції до Хара-Хото, не менш загадкової своїми жахливими вітрами. Однак не можна не відзначити, що ця долина знаходиться в глибині Внутрішньої Азії і в чужих володіннях, а Джунгарські ворота з їх вітрами Ібе пролягають вздовж нашого кордону, і почати вивчення цих вітрів легко могли б наші метеорологи, влаштувавши станцію на одному з пікетів у цих воротах.
Наступного дня ми зробили великий перехід упоперек згаданого розтруба, відмахавши тридцять верст від пікету Тасти до річки Кепелі по досить нерівній місцевості, в якій були врізані долини кількох річок, що течуть з долин у хвойних лісах Барлику. На нашому шляху в цих долинах ми натрапили на вкриті льодом струмки, облямовані бідними кущиками. До берега річки Кепелі ми підійшли, коли заходило сонце після похмурного дня. Коли ми напинали свій намет, я звернув увагу на забарвлені в яскраво-червоний колір гірки, що виступали недалеко на заході.
— Які це криваві гірки видно там? — спитав я Лобсина, вказавши йому на них.
— Це гори Кату.
— Знову Кату, ті самі біля старих рудників, де ми знайшли золото? — (вигукнув я. — Невже вони простягаються сюди так далеко?
— Ні, це інші. Ті гори Кату в хребті Джаїр, далеко звідси на схід. А це маленькі гірки серед воріт.
ebooksa