Вартовий поніс паспорти і незабаром повернувся разом з начальником, який віддав нам папери і дозволив розташуватися табором за муром, де за кілька кроків був рівний майданчик на березі річки, на якому міг поміститися наш намет. Ми нап"яли його під захистом будинку поста, так що Ібе лише слабо шарпав його. Верблюдів поклали з одної сторони намету біля самого муру, коней — з другої. Вода була під рукою. Що ж до корму для тварин, то справа була погана. З ночівлі біля улоговини, що простягалася від Алаколю до Джаланашу, ми вивезли великий сніп нарізаної тростини для коней, але коли знявся Ібе, її довелося кинути, бо вітер почав її так шарпати, що затримував верблюда, на якому сніп був прив"язаний, і ясно було, що до ночівлі ми сніп не довеземо. Поблизу поста по долині де-не-де росли кущики і жмутки полину та іколючки, так що верблюди могли дечого поїсти, але для коней не було майже нічого. Коли ми влаштувалися і повісили казанок із супом, я пішов на пост до начальника. В одній половині будинку у великій кімнаті знаходилось 10 козаків, що спали на нарах у два яруси попід стінами, а в другій кімнаті, меншій, жив начальник, молодий офіцер, і тут же була його канцелярія. У конюшні, звичайно, були коні, на яких козаки роз"їжджали, оглядаючи прикордонну місцевість; отже, мав бути і корм для них, і я спитав начальника, чи не може він продати нам трохи сіна на ніч. Він погодився і звелів прийти, коли смеркне.
На протязі дня козаки по черзі заходили до нас, ми частували їх чаєм — не монгольським з сіллю та молоком, бо його у нас не було, а з баурсаками, звичайно, вже далеко не свіжими, та леденцями, які ми мали в запасі для Кульджі. Під час розмов я дізнався, що пост відсунутий від самого кордону, який проходить вздовж по Долині воріт, в глиб гір через Ібе, який дме в зимове півріччя досить часто, а в самій долині досягає такої сили, що дерев"яний будинок не міг би витримати — ніякий дах не встояв би, а, поки дме Ібе, неможливо вийти навіть за двері. По всій долині, сказали козаки, немає жодного житла, жодна юрта киргизів не встояла б тут. Юрти трапляються, і то лише влітку, коли Ібе слабкий і дме зрідка, за декілька верст в обидві сторони від воріт.
Козаки скаржились, що жити на посту дуже скучно. У ті дні, коли тихо, вони, завжди вдвох, виїжджають у долину на кілька годин, щоб оглянути кордон в ту чи іншу сторону. Контрабандистів зустрічають дуже рідко, часом якогось китайця, який на собі несе шовковий товар продавати в Лепсинськ, але продирається майже завжди вночі, тим-то впіймати його можна лише випадково; ще рідше трапляється киргиз або калмик верхи. Людей по цій дорозі майже не зустрінеш, хіба що іноді селян, які їдуть у гори по ліс або везуть його звідти. А ще скучніше сидіти на посту цілими днями, коли дме Ібе. Це буває кожної зими по кілька разів на протязі кількох днів підряд, іноді цілого тижня, а в інші пори року, особливо влітку, зрідка.
Козаки сказали, що цієї осені Ібе дув уже кілька разів, але не сильно, і розігрався цього дня вперше. На моє запитання, чи великий у них запас сіна для коней, вони відповіли, що невеликий, але в тихі дні коней виганяють у долину на берег озера Джаланаш, де вони можуть поживитися тростиною, особливо навесні та влітку.
Смерком я пішов з Очиром до начальника поста за обіцяним сіном. Він відпустив його, але по ціні вдвічі вищій, ніж у Чугучаку на базарі, і я певен, що він, в усякому разі, половину поклав собі до кишені. На моє запитання, скільки часу дме Ібе і чи зможу я ще одержати сіно, якщо вітер триватиме, він відповів, що навряд чи відпустить сіна ще раз, але сподівається, по деяких прикметах, що вночі Ібе вщухне.
Гул і свист вітру в повітрі над постом тривали весь день. Удень ми спробували погнати верблюдів попастись вище по ущелині річки і іпо черзі стерегли їх, щоб вони не пішли далеко. Вони підживились трохи, але на ніч ми все-таки видали їм по порції макухи, якою запаслись на всякий випадок у Чугучаку, а коням дали по пригорщі вівса, який ми теж мали про запас. На ніч вони одержали сіно, яке поїли не дуже охоче: воно було досить старе і пересохле. Коїзак, мабуть, з наказу офіцера, нагріб саме тільки злежале на сіннику. Та ми були задоволені і з цього, бо без нього коні залишилися б голодні.
Буря тривала за північ і лише на світанку почала вщухати, а до сходу сонця вітер зовсім. ущух, і ми спішно згорнули табір, нав"ючили верблюдів і поїхали вниз ущелиною Токти. Відстань до її гирла, по якому ми напередодні повзли понад годину, пройшли тепер за двадцять хвилин, отже, пост знаходився на відстані менше двох верст від гирла річки Токти. Тут ми могли бачити наслідки роботи Ібе: сніг, що лежав напередодні в багатьох місцях під захистом кущів та в западинах, а також на схилах горбів Джавлаули на східній окраїні воріт, зовсім зник, а річка Токти, яка була вкрита кригою, скресла, і вода дзюркотіла поміж закраїнами, в яких ще збереглися рештки криги. Сонце зійшло над східними горами, і стало тепліше.
Ми звернули на південь вздовж західної окраїни воріт і цілий день ішли вздовж неї. Після полудня знявся північний вітер і температура знизилась. Місцевість не викликала великого інтересу: праворуч простягались невеликі заокруглені висоти Джунгарського Алатау, вкриті лише дрібною степовою пожовклою рослинністю; ліворуч спочатку ще продовжувались скелясті горби Джавлаули, а потім пішли плоскі м"які ували східної окраїни воріт, такі ж похмурі, жовті, а за ними виступали більш високі скелясті гори проміжку між Кертау Барлику та окраїною Майлі. Широке дно Долини воріт простягалося вздовж нашої дороги. Надвечір дорога розділилась: права продовжувала йти вздовж підніжжя Алатау, ліва пішла навскоси через долину. Лобсин звернув на ліву ї сказав мені:
— Козаки митного поста наказали йти лівою дорогою. Вони сказали: «Там знайдете увечері воду і корм для тварин; це джерело Кок-Адир, там є дерева, кущі, чий, тростина».
Справді, коли закінчилась западина воріт, ми побачили невеликий оазис: групу тополь та кущів тамариску, зарості тростини навколо джерела, що витікало біля підніжжя горбів, снопи чию. Корму для тварин було досить, і ми зупинились на ночівлю. За весь день не зустріли жодної людини, ворота були пустинні.
Коли смерклося, я з рушницею обійшов околиці, розраховуючи на яку-небудь здобич, бо запас м"яса, який ми взяли в Чугучаку, кінчився, а на посту у козаків самих його не було. Горби поблизу нашої стоянки являли собою виходи різних кам"яних порід, з"їдених нішами та западинами, наче їх гризли якісь великі тварини. Ніші на схилах мали таку величину, що в них міг би лягти великий собака, але вони не зливалися одна з одною, як у горбах, які ми бачили в Джаїрі біля річки Ангирти.
Під час обходу цих горбів мені вдалося підстрелити двох зайців. Північний вітер тривав і вночі, тим-то ми вкрилися тепліше. Для тварин Лобсин та Очир встигли нарізати тростини і чию, поки я обходив горби з рушницею, і ми не відпускали їх на ніч.
Вранці пішли далі вздовж східного підніжжя Долини воріт, що являло собою плоскі горби, на гребені яких подекуди виступали пласти грубих пісковиків з галькою, тоді як інші горби густо поросли тамариском. У проміжках між ними поверхня грунту часто являла собою довгі плоскі пасмочка, що цілком складалися з щебеню завбільшки з лісовий горіх. Ці пасмочка мали положистий південний схил і більш крутий північний і, очевидно, були наметені силою Ібе, що заносив з собою і пісок, і щебінь, який йому було вже не під силу піднімати в повітря, перекочував і, відвіявши від усякого дріб"язку, нагромаджував такими пасмами, які своєю формою нагадували брижі, що утворюються на поверхні сипучого. піску під час вітру, але мали до двох четвертей висоти і до трьох-чотирьох кроків у поперечнику. Можна було собі уявити, з якою силою дув тут Ібе, створюючи ці пасмочка відвіяного щебеню на дні долини.
Години через дві ми вийшли з цих горбів у западину озера Ебі-Нур; це озеро видно було попереду, але ближче неважко було помітити стару берегову лінію озера, на невеликій висоті над сучасним рівнем, у вигляді укосу з дрібного щебеню, розчленованого вітрами на поперечні до долини пасмочка. Ця лінія ясно свідчила про усихання озера. Самий берег озера вразив нас своїми формами; він складався з крижаних брил, завтовшки з цілу четверть, безладно накиданих одна на одну в лежачому, похилому та стоячому положеннях. Між ними ше де-не-де видно було сніг, але на брилах його здебільшого не було. Очевидно, це були в мініатюрі тороси полярної криги, нагромаджені під час Ібе, який спочатку поламав лід замерзлого вже озера, а потім накидав його брили вздовж берегів.
Північний вітер схвилював озеро, яке цілком скресло, його південний берег видно було вдалині, також з білою каймою торосів. Ми обійшли озеро східним берегом, що зайняло годину з чимось; йшли по твердому пляжу, укріпленому морозом, між торосами криги праворуч і старою береговою лінією ліворуч. Ще далі наліво зводились уже плоскі горби окраїни хребта Майлі, які простягались на схід. Південний берег озера також являв собою тороси, але сюди набігали хвилі, які збивав північний вітер, і торошеиня криги продовжувалось на наших очах; крижини наштовхувались, лізли одна на одну, перекидались, громадились, весь час чути було шурхіт; хвилі набігали, зсовували і ворушили крижини.
Піднявшись на берег, ми йшли по піщаних горбах, наметених північними вітрами і порослих різними кущами, перетяли великий тракт Бейлу, що йшов з Урумчі через Манас і Шихо вздовж підніжжя Східного Тянь-Шаню далі до перевалу через цей хребет. Але Лобсин провів нас прямо до гирла ущелини ріки Бургусутай, яку видно було спереду в стіні Тянь-Шаню, бо з розпитувань він знав, що там має бути коротка верхова дорога через хребет. Справді, надвечір ми вийшли в цю ущелину і незабаром знайшли хороше місце для ночівлі на березі річки, де було досить корму для тварин. Але теплий Ібе сюди, очевидно, не доходив, річка була під кригою, а на траві та кущах лежав невеликий шар снігу.
Другого дня ми йшли вгору ущелиною Бургусутаю; вздовж річки росли кущі та дерева — тополі, тал, джигда карагач, стрімкі схили лежали під снігом, над яким підносились рідкі кущі. За кілька верст дорога звернула в бічну долину, якою ми піднялися в широку долину між двома пасмами Тянь-Шаню, що облямовували її з півночі та півдня, з обох сторін простягались пасма з рідким лісом, а дорога йшла по сухій долині, піднімаючись чимраз вище. Але перед полуднем дорога звернула на південь, перевалила через сідловину південного з обох пасом; тут уже лежав неглибокий сніг, лісок з берези, осики, сосни вкривав схили гір. Ми довго спускалися лісом на південь; ставало тепліше, сніг зникав і, нарешті, перед нами відкрилась широка долина ріки Ілі. Дорога звернула направо, де вдалині вже видно було велике місто Кульджу.
Надвечір ми прибули туди. Чугучацький консул дав мені посилочку і листа до консула в Кульджі, і ми зупинились у консульстві, розташованому на північній околиці міста на великій ділянці з старими деревами. Нам відвели невеликий будиночок для приїжджих з трьома кімнатами та необхідними меблями, де ми й розташувалися на волі. Однак для тварин треба було купувати сіно бо ділянка являла собою кілька будинків серед саду та квітників, де пасти верблюдів і коней було б незручно.
Другого дня, помившись і переодягнувшись, я пішов до консула, а Лобсин — у місто, щоб обійти всі постоялі двори і дізнатися, чи нема де-небудь прочан, що збираються до Лхаси. До обіду він повернувся і розповів, що на одному дворі знайшов попутників — шість монголів-торгоутів, що збираються днями вирушити до Тібету; він відвів туди своїх верблюдів і коня, тим-то у консульстві залишились лише два моїх верблюди, кінь та ішак Очира.
ebooksa