А далі все відбулось раптово й несподівано. З-за найближчого сандалового дерева, що росло майже над берегом, вихопився Домбо з пістолетом у руці. Чорною пантерою стрибнув він уперед і опинився за спиною в злочинця. Саме коли той знову приціливсь у Балканова, лунко, ляснули один за одним три постріли. Гонгора неначе скам"янів, тоді похитнувсь, мов п"яний, упустив рушницю, застогнав і впав лицем у жиляве тісто мулу.
Потім, звиваючись і скубучи кощавими пальцями траву, він забелькотав щось незрозуміле, й тільки окремі слова доходили до Павла:
— Змилуйтесь, сер!.. Я… Нещасний бурлака…
Балканов дививсь на негідника з безмежним презирством. Він і досі не міг утямити, чи це йому не сниться. Павел ступив кілька кроків і знесилено сів на вогкий пісок. У вухах ще й досі лящали постріли.
Ні, це таки не сон. Гонгора лежить нерухомо, тицьнувшись головою в багнюку.
Але чому Домбо так лячно витріщивсь на Павла. Географ силоміць підвівся, почалапав до вбитого і спроквола потяг його за ноги до берега. Потім зупинився й знову глянув туди, де лежав Гонгора.
Домбо не одводив погляду з Павла.
— Що таке на твій голова, гамба? — боязко пролопотів він, показуючи Павлові на чуприну.
Балканов не відповів нічого. Він ще не отямивсь од хвилювання. Дихав важко й хрипко, мов людина, яка щойно скинула з себе пекучий тягар. Потім глянув на Домба. Ось це худеньке чорне хлоп"ятко прийшло йому на допомогу. Лише завдяки цьому хлоп"яті він живий.
— Домбо, любий друже! — тремтливим голосом вигукнув Балканов. — Коли б ти тільки знав, як учасио нагодився!..
Він розкрив обійми, щоб пригорнути хлопця, але Домбо відсахнувсь назад, не зводячи з Павла зляканого погляду.
— Гамба хворий? — знову повторив він.
— Де там хворий, друже! — радісно гукнув географ. — Здоровий! Здоровий і щасливий!
Але Домбо сумно похитав головою:
— Хворий гамба, хворий…
І знову злякано втупивсь у Павлове обличчя.
Що воно торочить, оце негреня? Павел здвигнув плечима — нічого не міг уторопати! Він узяв свій одяг, добув з кишені малесеньке люстерко, глянув — і мало не отетерів з подиву: вся чуприна його геть посивіла, а обличчя було жовте, наче в мерця.
Щоб заспокоїти Домба, Павел недбало махнув рукою:
— Дрібниці, мій друже! Просто за кілька хвилин я надто багато пережив.
— Лихий людина! — озвався Домбо, скосувавши на Гонгорин труп. — Домбо казав тоді —лихий людина! А гамба — ні, не лихий!
ebooksa