— Це неможливо. Пан заборонив мені впускати будь-кого до майстерні.
Представник «Вічної Франції» дістав із гаманця сто франків і простяг їх вірному слузі. Той рішуче відмовився.
— Цей номер не пройде. Пан дуже добрий до мене, щедрий. Я не зроблю йому такої підлоти!
— То хоч покажіть одну з його картин! Хазяїн вас не сваритиме, навпаки.
Лецвіт зглянувся й задовольнив прохання журналістів. Після виходу «Вільного дня» та «Француза» більшість із них були викликані до редакцій і дістали наказ нічого не їсти, перше ніж побачать ті чудодійні картини. Лецвіт приніс «Гармоніста» й дозволив усім досить довго його розглядати, поки втамують голод. Журналісти лишилися дуже вдоволені, вони на власному досвіді переконались у незвичайній властивості картин, чуткам про яку спершу не йняли віри.
— А навіщо вам мій господар? — невинно запитав Лецвіт. — Сподіваюся, нічого поганого не трапилося?
— Хіба ви не знаєте? Невже не читали ні «Вільного дня», ні «Француза»?
Один із журналістів простяг йому «Вільний день», інший — «Француза», з приязним докором мовивши:
— Щиро вдячні за картину, друзяко. Але ви могли б бути балакучішим.
— Пан ніколи не розповідає мені про те, що робить. Як хочете дізнатися більше, йдіть до художника Пуар’є. То найліпший Лецвітів приятель. Вони товаришують п’ятнадцять років. Пан Пуар’є мешкає в дев’яносто сьомому номері на вулиці Габріель. Тільки не кажіть йому, хто вас послав! А то ще розсердиться на мене.
Журналісти пішли, захоплено повторюючи прізвище Пуар’є. Лецвіт у трохи меланхолійному настрої влаштувався в кріслі й розгорнув «Вільний день». На першій сторінці вгорі було надруковано велетенськими літерами заголовок передової статті: «Приголомшливіше за атомну бомбу!» Статті відвели аж три колонки з продовженням на другій сторінці. «Прізвище художника Лецвіта, ще вчора не відоме широкій громадськості, завтра буде на вустах у всіх не лише у Франції, а й у всьому світі. Воно лунатиме як доказ невмирущої величі нашої вічно молодої Франції, чий розум, винахідливість, сила, життєвість і гуманізм викликають захоплення й заздрість решти народів… Учора пан Арістід Гермес, що вже стільки зробив для розвитку мистецтва, запросив до себе на вечерю друзів, до яких маю честь належати і я. Чарівна пані Гермес… А може, ми всі стали жертвами галюцинації? Ні! Неймовірне, неможливе, незбагненне було, безсумнівно, реальністю… Задумаймося на мить над глибоким змістом, над важливістю цього досягнення живопису, яке спалахнуло в зеніті французької величі. Творчість Лецвіта наочно показує, що мистецтво не лише поєднує дух і матерію, це не лише метафоричне вираження існування, до якого нас привчали цілі покоління живописців. Тепер воно стало одухотворенням неживого, безпосереднім зв’язком між духом і матерією, який втілюється в живому творенні… Мистецтво вже не задовольняється роллю тільки щось виражати. Воно перевтілює… Воно робить честь людському розуму і, як чудесний трудівник, послужить величі Франції!»
А «Француз» писав: «Реванш Прометея! Ми бідні, ми в боргах, наша валюта на межі краху. Частина нашої країни в руїнах. Наші машини зношені. Наші річки пересохли. Уряд неспроможний нічого вдіяти. Всюди шахрайство й корупція. Постачання з дня на день гіршає. Молодь занепала духом. Наші діти хворіють рахітом. Та наші сподівання, як ніколи, великі! Весь світ звертає свої погляди на нас із надією, бо в сфері розуму… Безладдя й нікчемність прирікали нас на вічний голод? Безумовно. Та благородний геній сміливо розкрив таємниці мистецтва й природи!.. Лецвіте, ви (даруйте вже мені цей каламбур) — цвіт нашої нації, ви закріпили на полотні полохливий знак грандіозного відродження… О радість! О слава! О непохитна велич Франції, яка вже дивиться у світле прийдешнє!..»
Ці статті засмутили Лецвіта. Помітивши, що в них дуже мало сказано про сам живопис, художник навіть пошкодував, наприклад, за вибагливими й дотепними міркуваннями Канубіса (одного з родичів Пуар’є), з якими той виступав минулого року, щоб провалити його, Лецвітову, виставку.
Тим часом журналісти дісталися до майстерні Пуар’є. Відчинила їм Лулетта Бамбен. Вона попросила зачекати, поки вийде сам художник. У майстерні було трохи полотен, про які журналісти перекинулися кількома зауваженнями без особливого захвату. На більшості картин були зображені світлі й ніжні кучерики та арабески на тлі барвистих плям із розмитими контурами. Деякі полотна справляли досить глибоке враження. Хтось із журналістів зауважив: «Пекельна робота. Нестямне шаленство. Приголомшлива сила. Божевільні натяки». Інші казали про примхливу вишуканість, примарну жіночність, хворобливу манірність, про розиграш, підробку… Поява Пуар’є викликала неабияку цікавість. Про нічну бійку в художника нагадували підбиті очі з великими чорно-жовтими синцями, перев’язане вухо, нижня губа, заліплена пластиром, який заважав йому говорити, тому він не всміхнувся, а лише болісно скривився.
— Ваш прихід був для мене приємною несподіванкою, тож перепрошую, що змусив вас чекати.
— Дарма, ми помилувалися вашими картинами, — озвався репортер із «Вічної Франції». — У вас тут такі свіжі, такі сміливі полотна!
Пуар’є як міг усміхнувся і на знак вдячності легенько вклонився.
— Ви дуже люб’язні. Справді, мої картини вражають з першого погляду. Звичайно, я вклав у них своє бачення світу, і це може трохи спантеличити…
— Це напрочуд цікаво. Так незвично! Надзвичайно оригінально. Ідея просто захоплююча.
— Та це ж ціла епоха в живопису! — вигукнув хтось із репортерів. — До речі, ви читали сьогоднішні «Вільний день» та «Француза»?
ebooksa