Повертаючись тією самою дорогою додому, вони зайшли на бульварі до дешевенького ресторанчика, розорення якого передрікав хазяїнові витурений гарсон. Похмурий, заклопотаний власник зустрів їх не надто запопадливо, але пропозиція Модрю його відразу зацікавила. Тут-таки й ударили по руках. Третина прибутків мала належати хазяїнові, решту ділитимуть між собою два власники картини. Другого дня заклад зачинили на переобладнання. А через кілька днів він уже став рестораном «Поживний живопис» і був готовий прийняти відвідувачів. На дверях величезними літерами було зазначене меню: «Пейзаж «Вулиця Верб» пензля видатного художника Лецвіта». В залі замість столиків обабіч вузького проходу стояло двісті стільців. Відвідувачі сідали, як у кінотеатрі, й дивилися на Лецвітову картину. Вона висіла на стіні в глибині зали й була знизу підсвічена. А в цей час крізь віконце для брудного посуду від радіоли на кухні линули звуки джазу. За двадцять хвилин відвідувачі наїдались, а що робити їм у залі було більше нічого, то вони відразу звільняли місця. Тільки надто вже великі ласуни сиділи хвилин по сорок чи сорок п’ять. Місце коштувало сорок п’ять франків. Модрю з хазяїном ресторану продавали вхідні квитки, а Балавуан — він не хотів потрапляти зайвий раз людям на очі — сидів на кухні біля радіоли. З перших же днів справи пішли блискуче. Кілька тисяч проспектів, розповсюджених у кварталі, привернули до ресторану «Поживний живопис» велику увагу публіки. Від десятої ранку до півночі відвідувачів не бракувало. Виручка за день становила в середньому близько двохсот тисяч франків. Модрю з Балавуаном носили вишукані костюми, масивні золоті персні й голлівудські вусики, які їм дуже личили.
Відкриття цього ресторану ще дужче схвилювало парижан. Людям, які постійно недоїдали і вже втратили надію, що в місті колись налагодять постачання, не давали спокою оті невичерпні харчові запаси у творах Лецвіта. В розмовах тільки й чути було ім’я художника. Газети, дізнавшись, що він подарував свої картини багатьом монмартрським школам, послали туди своїх репортерів. Так громадськість довідалася, що діти в тих привілейованих школах двічі на день харчуються живописом і аж пашать здоров’ям. «У тих школах, — писав «Вільний день», — усе дише силою і добрим гумором. Вгодовані вчителі, пишногруді вчительки — всі в розквіті творчих сил. А що вже казати про хлопчиків та дівчаток! Їхні повненькі рожеві щічки світяться радістю життя. Міцні, здорові, веселі, вони ніби кидають виклик смутку й недугам». Такі статті мали широкий розголос. З усіх куточків Парижа батьки хворих, рахітичних, сухотних дітей сходилися на Монмартр подивитись, як ітимуть учні з «Лецвітових шкіл». Зі слізьми на очах, із серцем, сповненим заздрощів і жалю, дивилися батьки на тих справді здорових і веселих дітлахів. У місті наростала тривога й невдоволення. В багатьох районах виникали стихійні демонстрації. Люди скандували: «Лецвіта! Лецвіта!» Але то не був заклик до бунту; в ці слова не вкладали якогось певного значення й самі демонстранти. Ніхто не закликав художника взяти в свої руки владу. До нього зверталися з благаннями, мов до провидіння, не замислюючись над тим, як він зможе допомогти. Урядові кола були дуже стурбовані.
Першою питання про націоналізацію Лецвітових творів порушила газета «Вічна Франція». Цю думку підхопили й інші друковані органи. Спалахнуло кілька коротких дискусій, але не знайшлося жодної людини, яка б цю ідею категорично заперечила. Праві діячі легко погодилися на таку націоналізацію, бо вона не суперечила інтересам великого капіталу. Рада міністрів розробила докладний проект і подала його на розгляд парламенту. Тим часом Лецвіт спокійно працював собі в своїй майстерні на вулиці Святого Вінсента. Друзі розповіли йому про всі ці наміри, але художник лише посміявся. Через тиждень парламент ухвалив проект, за нього проголосувала переважна більшість депутатів. На вулицю Святого Вінсента вирушила комісія з двадцяти чотирьох членів, щоб ознайомитися з творчістю художника на місці. Лецвіт подумав, що то нова навала журналістів, і був не надто люб’язний. Голова комісії чітко пояснив мету їхнього візиту й назвав своїх співробітників.
— Знаєте, я утримаюсь, — мовив Лецвіт. — Тобто я хочу, щоб мені дали спокій. Отож чемненько прошу вас негайно звідси піти.
— Ви поводитесь, як хлопчисько, — відказав голова. — Ми прийшли сюди за державною ухвалою. Ми тут на законних підставах!
Цього разу Лецвіт не на жарт розгнівався й заявив, що втече до Бельгії.
— Не вдасться, — зауважив голова. — Для цього потрібен паспорт, а ви ж самі розумієте, що своїх виробничих потужностей держава за кордон не випустить! І взагалі, тепер про вашу безпеку дбатиме пожежна команда і взвод моторизованої охорони. В разі пожежі чи спроби пограбування вам треба буде тільки гукнути їх. Вони постійно чергуватимуть у дворі й на сходах.
— Виходить, я в’язень?! — заволав Лецвіт.
— Ні в якому разі. Крім обов’язкових робочих годин, ви зможете ходити куди й коли вам заманеться. Та навіть коли ви вийдете в місто, про вашу безпеку дбатиме моторизована охорона. А тепер — до роботи! Насамперед віддайте мені всі свої звіти.
— Які звіти? Ви просто глузуєте з мене! Тут звітів ніколи й не водилося.
— Як?! У вас немає звітів? Дивно. Дуже дивно. Ну гаразд, там побачимо. А зараз попрошу у вас найнеобхідніші відомості, по-перше, про персонал, а по-друге, про стан та продуктивність машин.
— Охоче, — погодився Лецвіт. — Персонал — це я. Що ж до машин, то, крім оцього мольберта, нічого іншого я не маю.
— Що далі, то гірше, — промовив голова і, обернувшись до своїх співробітників, додав: — Державі давно треба було втрутитись.
— Це правда, — підтримав голову комісії його заступник. — Доводиться констатувати, що тут нічого не зроблено.
— Отже, — докинув один із членів комісії, — почнемо з нуля.
Зробивши висновок, що підприємство в поганому стані, комісія пішла. Наступні два тижні вона складала звіт, до якого ретельно занесла всі свої зауваження. Через місяць звіт схвалило міністерство постачання. Спочатку Лецвіт думав, що та націоналізація в його житті нічого не змінить. Він і далі працював спокійно, вільно. Тільки коли йшов у кафе чи до друзів у гості, за ним вирушали чотири пожежники й чотири охоронці. Лецвіт легко з цим примирився і навіть намалював картину, на якій він підіймався вулицею Верб на чолі своєї охорони. Та його спокій тривав не довго. Міністерство постачання почало з того, що реквізувало з десяток прилеглих до вулиці Верб будинків і розмістило в них відомство ВРПЛ (виготовлення й розподілу полотен Лецвіта). Серед інших служб там була художня дирекція, транспортний відділ, бухгалтерія, рекламне бюро, технічна служба, управління верстатами, відділ кадрів. Ця адміністративна машина мала генерального директора, його заступника, відповідального секретаря, одинадцять директорів усіляких служб та їхніх заступників, багато начальників бюро із заступниками та дві тисячі сімсот двадцять чотири службовці. Лецвітову майстерню обладнали телефонним зв’язком з усіма службами ВРПЛ. Посадили в майстерні й молоденьку телефоністку. Ціла аварійна команда — шістнадцять робітників із майстром на чолі — розмістилась у сусідній квартирі, мешканців якої відселили. Одного чудового дня перед будинком на вулиці Святого Вінсента зупинився закритий автомобіль і дві новісінькі п’ятитонки. З автомобіля вийшли четверо чоловіків в орденах, а з кожного ваговоза вискочило по двоє здоровил із широченними, як шафи, плечима. Вони приїхали по Лецвітову картину «Гармоніст». Художник поставив свій підпис не менш як на двадцятьох формулярах та бланках, і здоровила забрали картину. Полотно повантажили на одну п’ятитонку, раму на другу, і вся процесія рушила на вулицю Гленкур, до художньої дирекції. Звідти «Гармоніст» перебрався до інших служб, а тоді потрапив на склад, чекаючи остаточного вирішення своєї долі.
Так минув майже рік, і парижани, які покладали великі надії на націоналізацію Лецвіта, зрозуміли свою прикру помилку. Вулицями знову пройшли демонстрації з криком «Лецвіта!» То вже було не благання, як під час перших демонстрацій, а сповнена люті та обурення вимога. Уряд постановив, що в наступному місяці на одну картку «У» можна буде отримати один раз на обід живопис. Відомство ВРПЛ розгорнуло гарячкову діяльність. Залу кінотеатру «Гомон» реквізували й виставили там «Гармоніста», щоб його могли скуштувати парижани. На жаль, задовольнити на картки вдавалося далеко не всіх. За місяць біля картини пообідали тільки чотириста тисяч відвідувачів. Та ще й чимало прослизнуло з фальшивими картками. Цей мізерний результат, одначе, не на жарт стривожив верховод чорного ринку. Вони підкупили керівництво ВРПЛ, десятки мільйонів викинули на службовців різних рівнів і служб. І ось одного дня виявилося, що сімнадцять картин Лецвіта — все, що він написав за рік, — зникли зі складу. Замість них стояли грубі копії. Зам’яти скандал не вдалося. В різних кінцях столиці спалахували заколоти. На Монмартрі приміщення головного управління ВРПЛ на вулиці Голенкур захопили бунтівники. Загинуло багато службовців — до речі, зовсім не причетних до викрадення картин. Під тиском громадськості парламент змушений був проголосувати за денаціоналізацію Лецвіта, який таким чином звільнився від військової охорони, адміністративної опіки й телефону. Поталанило йому і ще в одному. Щоб заспокоїти громадськість, а більше дбаючи про власну вигоду, уряд вирішив реквізувати усі поживні картини Лецвіта, недоступні для широкого огляду. Насамперед цей захід торкнувся Гермеса. За один день у нього вилучили всі Лецвітові картини — як періоду розквіту, так і проміжного періоду, причому відшкодували йому лише ту вартість, яку він заплатив, з сорокапроцентною надбавкою. Так за один-однісінький день він утратив багато сотень мільйонів франків і від цієї невдачі тяжко захворів. Решті торговців теж довелося відступити державі Лецвітові картини на таких самих умовах. Простим любителям живопису поталанило більше. Комісія про них здебільшого не знала. Модрю та Балавуану не важко було врятувати свою «Вулицю Верб», яка мешканцям їхнього кварталу була, звичайно, у великій пригоді. Але поліція, розпитуючи про походження картини, довідалася, хто такий Балавуан, і заарештувала його. Через кілька місяців бідолаху засудили до двадцяти років примусових робіт. Модрю вірно підтримував Балавуана у скруті, цілий рік посилав йому передачі й навідував його у в’язниці. Та життя змусило і його забути про колишнього товариша.
У такий спосіб уряд вилучив близько тридцяти картин, від яких парижани сподіваного зиску не дістали. Депутати від провінцій зажадали картин для своїх виборчих округів, і Лецвітові полотна були розподілені між великими містами. У Парижі лишилося всього шість картин — стільки, щоб ледве-ледве забезпечити раз на місяць обідом половину жителів міста. Водночас менше стали видавати хліба, м’ясо з’являлося дедалі рідше, консерви на складах погнили, вина вже не привозили.
Позбувшись адміністративного нагляду, Лецвіт працював з великим натхненням. Він знов почав дарувати свої картини громадським школам на Монмартрі, і його ім’я було там дуже популярне. З Пуар’є він більше не сварився. Вони майже примирилися з творчою манерою один одного й охоче гуляли разом, коли самі, коли з друзями. Так сталося, що раптово помер Жирафин «дядечко». Поховали його на маленькому цвинтарі святого Вінсента, і всі монмартрські художники йшли за труною. Жирафа так побивалася, що ніхто не зважився покинути її на самоті. Пиятика почалась о четвертій годині дня. Пом’янути «дядечка» вирішили в усіх пивничках, де він бував. Цілу ніч ватага переходила з одного монмартрського закладу до іншого.
— Дядечку, де ти? — голосила Жирафа. — Дядечку, відгукнися!
ebooksa