Фантастика Всесвіту. Випуск 3

22
18
20
22
24
26
28
30

— Святий Боже! — скрикнула жінка. — Ви вб’єтесь!

Доктор Урбіно схопив папугу за шию й переможно зітхнув: «Ca y est»[60]. Але зразу й випустив його, бо драбина ковзнула з-під його ніг, і на мить він повис у повітрі, а тоді раптом збагнув, що помер, не причастившись, ні з ким не попрощавшись і не встигши ні в чому покаятись, о шостій хвилині після четвертої в неділю на святу Трійцю.

Ферміна Даса була на кухні, де куштувала суп, приготовлений на вечерю, коли почула нажаханий зойк Дігни Пардо й побачила, як заметушились, вибігаючи на подвір’я, слуги, до яких незабаром приєдналась і челядь із будинків по сусідству. Ферміна Даса впустила ложку, що нею куштувала суп, і кинулася бігти як тільки могла під неподоланним тягарем свого віку; вона бігла й кричала, мов божевільна, ще не знаючи, що там сталося під гіллям мангового дерева, і серце в неї мало не вискочило з грудей, коли побачила, що чоловік лежить горілиць у багні, уже мертвий за життя, проте змагаючись зі смертю, що завдала йому останнього удару в кінці тієї хвилини, протягом якої дружина таки встигла до нього підбігти. Він спромігся розгледіти її посеред метушливого гурту людей крізь сльози гіркої муки від усвідомлення того, що йому доводиться помирати без неї, і він подивився на неї востаннє, вже стоячи на порозі вічності, й ніколи за півстоліття спільного життя не бачила вона в його очах такого осяйного, такого сумного і вдячного виразу, і він ще встиг сказати їй з останнім подихом:

— Один Бог знає, як я тебе любив.

Та смерть стала вікопомною подією в місті — й небезпідставно. Доктор Хувенал Урбіно ще тільки приїхав із Франції, де проходив спеціалізацію, коли прославився в усій окрузі, зумівши, завдяки новітнім ефективним методам, відвернути останню пошесть холери, що насунула на провінцію, тоді як попередня епідемія, яка сталася ще під час його перебування у Європі, призвела до смерті четвертої частини міського населення менш ніж за три місяці; тоді ж таки помер і батько Хувенала Урбіно, що був теж дуже відомим лікарем. Так скоро здобувши славу і чималу батьківську спадщину, доктор Хувенал Урбіно на власні гроші заснував Медичне товариство, найперше і протягом багатьох років єдине на всьому Карибському узбережжі, ставши його пожиттєвим президентом. Він домігся будівництва першого у місті водогону, першої системи каналізації і критого громадського ринку, що дало змогу оздоровити помийницю затоки Анімас. А ще його обрали президентом Академії мови та Історичної академії. За послуги римській церкві католицький патріарх Єрусалима вшанував його званням рицаря ордену Гробу Господнього, а уряд Франції нагородив орденом Почесного легіону ступеня командора. Він був натхненником усіх релігійних конгрегацій і чисто громадських установ, які тільки існували в місті, й насамперед Патріотичної хунти, утвореної із впливових громадян, які мало цікавилися політикою, проте чинили тиск на уряд та місцевих промисловців, висуваючи прогресивні й досить сміливі, як на той час, проекти. Найпам’ятнішим серед таких починань стало випробування повітряної кулі, яка під час свого першого польоту доставила письмове послання аж до Сан-Хуан-де— Сьєнаги задовго до того, коли про повітряну пошту стали думати як про цілком здійсненну можливість. Докторові Урбіно належала також ідея створення Клубу митців, що його відкрила школа мистецтв у тому самому домі, де клуб існує й нині, він же протягом багатьох років був покровителем квітневого поетичного конкурсу.

Тільки йому вдалося те, що протягом цілого століття здавалося неможливим: воскресити Театр комедії, ще в часи колонії перетворений на приміщення для півнячих боїв та розплідник півнів. З цією метою він організував широку громадську кампанію, в якій взяли участь усі прошарки населення міста без винятку, — тобто зумів провести таку собі загальну мобілізацію, захід, що його багато хто вважав за гідний кращої мети. Зрештою новий Театр комедії відкрили, але спочатку в ньому не було ні стільців, ні освітлення, і глядачі мусили приносити із собою те, на чому мали сидіти, і те, чим збиралися присвічувати собі під час антрактів. Було запроваджено ті самі порядки, що й під час великих прем’єр у Європі, отож дами дістали зайву нагоду похизуватися своїми бальними сукнями та хутрами, вдяганими в розпалі карибської спеки, але довелося також дозволити вхід слугам, котрі мали приносити стільці й лампи, та ще стільки наїдків, скільки господарі вважали за потрібне спожити, щоб витримати нескінченну програму — а ці вистави іноді розтягувались до заутрені. Театральний сезон відкрився гастролями французької оперної трупи, що відзначилася новинкою — арфою в оркестрі, але найбільшу славу здобула собі, завдяки бездоганному голосу та драматичному талантові, сопрано-туркиня, яка співала на сцені боса з діамантовими перснями на пальцях ніг. Уже з першої дії сцену було майже не видно, а співаки втрачали голос від диму безлічі ламп, які чадили пальмовою олією, але історики міста воліли обминути увагою ці дрібні неполадки й занесли до своїх хронік лише те, що заслуговувало пам’яті. То була, поза всяким сумнівом, найзаразніша витівка доктора Урбіно, бо оперна лихоманка поширилась і проникла навіть у бідняцькі квартали міста — хто б міг подумати! — породивши ціле покоління Ізольд та Отелло, Аїд та Зігфрідів. А втім, вона ніколи не сягнула крайнощів, яких хотілося б докторові Урбіно, а саме: побачити, як прихильники італійської опери та вагнеріанці сходяться під час антракту в чесному двобої, молотячи одні одних палицями.

Доктор Хувенал Урбіно ніколи не захотів обійняти офіційної посади, хоч мав чимало пропозицій і йому не ставили жодних умов; він рішуче осуджував тих лікарів, які користалися зі свого професійного престижу, щоб підійматися по сходинках політичної кар’єри. Хоч він завжди вважав себе лібералом і мав звичай голосувати на виборах за кандидатів цієї партії, так він поводився скорше за традицією, ніж із переконань, і був, можливо, останнім з нащадків аристократичних родин, який ставав навколішки, коли вулицею проїздила карета архієпископа. Він називав себе переконаним пацифістом, поборником остаточного замирення між лібералами й консерваторами на благо вітчизни.

А проте у своїй громадській діяльності поводився так незалежно, що ніде не вважали його за свого: ліберали дивились на нього як на печерного аристократа, консерватори казали, що йому бракує тільки оголосити себе масоном, а масони таврували його як таємного клерикала, котрий перебуває на платній службі в папського престолу. Менш кровожерливі з його критиків заявляли, що він не більш і не менш як аристократ, котрий розважається на поетичних конкурсах, у той час як нація спливає кров’ю в громадянських війнах, що їм кінця-краю не видно.

Лише два його вчинки, здавалось, суперечили такому уявленню про нього. Перший: переселення зі старовинного палацу маркіза Касальдуеро, що був їхнім родинним гніздом понад сто років, у новий будинок, споруджений у кварталі скоробагатьків. Другий: це коли він узяв собі за дружину вродливу дівчину з простолюду, дівчину без імені й без багатства, з якої нишком глузували сеньйори з довжелезними прізвищами, аж поки, проти своєї волі, мусили визнати, що будь-якій з них вона давала сім очок наперед умінням триматись у світському товаристві та силою характеру.

Доктор Урбіно завжди чудово усвідомлював ці та багато інших своїх похибок, які підривали його громадський авторитет. Зрештою, ніхто краще за нього не знав, що він остання дійова особа історії, наділена прізвищем, якому судилося згаснути. Його діти були двома недолугими паростками зачахлого роду. Син, Марко Авреліо, — лікар, як і його батько, — йдучи за прикладом усіх первістків у кожному поколінні, дожив до півсотні років, не зробивши нічого путнього, навіть дитини. Єдина дочка, Офелія, одружена з високим службовцем Нью-Орлеанського банку, досягла клімаксу, спородивши на світ трьох дочок і жодного хлопця. Проте, хоч доктор Урбіно й переживав, що в бурхливому потоці історії ось-ось урветься струминка його крові, найдужче його тривожило, коли він замислювався про смерть, те, як житиме Ферміна Даса сама-одна, без нього.

В усякому разі, трагічна смерть доктора Хувенала Урбіно схвилювала не тільки людей його середовища, а й зачепила почуття простолюду, який вийшов на вулиці міста з ілюзорною впевненістю, що добре знає небіжчика, хоча знав тільки відблиск легенди. Було проголошено триденну жалобу, на громадських установах повивішувано приспущені державні прапори, і дзвони на всіх церковних дзвіницях бамкали не змовкаючи, аж поки не було запечатано вхід до фамільної усипальниці Урбіно. Група скульпторів зі Школи мистецтв зняла з покійника маску, яка мала правити за форму для бюста в натуральний розмір, але зрештою від цього проекту відмовились, бо вираз, у якому відбився на обличчі небіжчика жах перед небуттям, нікому не здався сповненим гідності. Один знаменитий художник, що випадково опинився в місті, проїздом де Європи, намалював величезне полотно, позначене патетичним реалізмом, на якому доктор Урбіно був зображений на драбині в ту фатальну мить, коли простяг руку, щоб схопити папугу. Єдине, що там суперечило голій правді його історії, — на картині на ньому була не сорочка без комірця та шлейки в зелену смужку, а сюртук із чорного сукна і крислатий фетровий капелюх — у цьому вбранні він був зображений на одній газетній гравюрі часів холерної пошесті. Через кілька місяців по трагічній події цю картину виставили на загальний огляд, щоб усі змогли її побачити, в просторій галереї крамниці «Золотий дріт», де торгували імпортними товарами і де бували всі жителі міста. Потім картина висіла на стінах у всіх установах, громадських і приватних, які вважали за свій обов’язок ушанувати пам’ять видатного старійшини, а наприкінці — після другого врочистого похорону — знайшла своє місце у Школі мистецтв, звідки через багато років її винесли самі ж таки студенти живопису, щоб спалити на Університетській площі як символ відсталої естетики і ганебної епохи.

Коли Ферміна Даса так раптово овдовіла, з перших же хвилин стало очевидно, що вона не така вже безпорадна, як того боявся її чоловік. Вона виявила непохитну волю у своїй рішучості не дозволити, щоб мертвого чоловіка використали в інтересах хай там якої справи, і на неї не вплинула навіть телеграма співчуття від президента республіки, який наказував виставити тіло небіжчика в залі поховальних церемоній у губернаторському палаці. З тим самим незворушним спокоєм вона не захотіла, щоб труну поставили в соборі, хоча про це просив її архієпископ власною персоною, і дозволила тільки, щоб покійника занесли туди на той час, поки правитимуть заупокійну службу. На неї не вплинули навіть посередницькі умовляння сина, приголомшеного стількома різноманітними проханнями, і Ферміна Даса лишилася вірна селянській переконаності в тому, що мертві мають належати тільки своїй родині, отож розпорядилася, щоб покійникові віддавали останню шану в нього удома, де гостей частували простою кавою з пирогами-альмохаванами, і кожен мав повне право оплакувати небіжчика як кому до вподоби. Не було традиційних поминок протягом дев’яти ночей: двері дому зачинилися після похорону і відчиняли їх лише для найближчих родичів та друзів.

Над домом мовби нависла чорна тінь смерті. Усі цінні речі поскладали в надійних місцях, а на голих стінах тепер виднілися самі сліди позніманих картин. Стільці — і власні, й позичені — поставили попід стінами, починаючи від зали й кінчаючи спальнями, тому порожні приміщення здавались величезними, а голоси відлунювали якось моторошно, бо великі меблі повиносили, крім концертного фортепіано, що бовваніло у кутку, прикрите білим саваном. Посеред бібліотеки, на успадкованому ще від батька письмовому столі, лежало без труни те, що недавно було Хувеналом Урбіно де ла Кальє, з виразом передсмертного жаху, закам’янілого на обличчі; тіло було загорнуте в чорний плащ із мечем рицаря ордену Гробу Господнього. Поруч із покійником, тремтячи, але цілком пануючи над собою, приймала вислови співчуття Ферміна Даса — без драматизму, майже нерухома, — аж поки об одинадцятій ранку наступного дня розлучилася з чоловіком, стоячи на паперті й помахавши йому на прощання хусточкою.

Їй було нелегко опанувати себе після того, як почула з патіо крик Дігни Пардо й побачила, що старий супутник її життя корчиться в агонії, лежачи в багнюці. Спершу в неї майнув був проблиск надії, бо очі в нього були розплющені, а в зіницях такий осяйний блиск, якого вона ніколи раніше в нього не бачила. Вона звернулася до Бога з благанням, щоб дав йому хоч одну мить, щоб він не відійшов, не довідавшись, як любила вона його, попри їхні взаємні сумніви, і відчула неподоланне бажання розпочати життя з ним наново від самого початку, щоб висловити йому все доти невисловлене й зробити по-доброму те, що в минулому вони робили не так як слід. Але їй довелося здатися перед невідворотністю смерті. Її горе розрядилося в сліпу лють проти світу, а ще проти себе самої, і це додало їй самовладання й мужності, щоб стати віч-на-віч зі своєю самотністю. Відтоді вона не мала жодної миті перепочинку, але пильнувала, щоб ані жестом, ані риразом не видати своєї муки. Єдина мить патетизму — втім, мимовільного — виникла об одинадцятій вечора, в неділю, коли принесли єпископську труну, яка ще пахла живицею, з мідними ручками, обтягнуту стебнованим шовком. Доктор Урбіно-Даса звелів забити труну негайно, бо дім був сповнений густими випарами квітів у нестерпно спекотному повітрі, і йому здалося, ніби на шиї в батька проступили перші лілові плями. В тиші пролунав чийсь байдужний голос: «У такому віці людина розкладається ще живою». Перш ніж опустили віко, Ферміна Даса скинула шлюбну обручку й наділа її на палець мертвому чоловікові, а тоді поклала свою долоню на його, як робила завжди, коли він починав говорити щось зайве при людях.

— Ми скоро побачимося, — сказала вона йому.

Флорентіно Аріса, невидимий у гурті найвпливовіших людей міста, почув себе так, ніби його штрикнули ножем під ребра. Ферміна Даса не розгледіла його посеред метушні, коли почалися перші вислови співчуття, хоча ніхто не був присутній більшою мірою й ніхто не виявився таким корисним, як він, під час невідкладних потреб тієї ночі. Це він у переповнених людьми кухнях дав наказ, щоб усіх пригощали кавою. Він зумів роздобути додаткові стільці, коли не вистачило взятих у сусідів, і звелів ставити в патіо зайві вінки, коли жоден більше не зміг би поміститися в домі. Він же потурбувався, щоб не бракувало бренді для гостей доктора Ласідеса Олівельї, які довідалися про сумну новину в самому розпалі торжества з нагоди срібного весілля і гуртом прийшли сюди, посідавши кружка під манговим деревом. Він був єдиний, хто спромігся швидко знайти вихід зі становища, коли опівночі в їдальні з’явився втеклий папуга з високо піднятою головою й розпростертими крильми, викликавши в домі моторошне заціпеніння, бо скидався на уособлення каяття. Флорентіно Аріса схопив папугу за шию, не давши йому нагоди викрикнути яку-небудь недоречність, і відніс у закритій клітці до стайні. Отак він усе робив і виявив при цьому стільки тактовності та практичної тями, що нікому й на думку не спало, ніби це втручання в чужі справи, навпаки — неоціненна допомога в тяжкому горі, яке прийшло в цей дім.

Він був такий, яким і здавався: серйозний стариган із послужливими манерами. Кощавий і випростаний, з бурою, безволосою шкірою, з палахкотючими очима, що були сховані за круглими окулярами в блискучій металевій оправі, з романтичними вусами, нафабреними й підкрученими згідно з трохи запізнілою, як на той час, модою. Кілька останніх жмутиків волосся на скронях були зачесані вгору й приліплені бріоліном до лискучого черепа, — либонь, останній засіб проти повного облисіння. Його природжена лагідність та мляві манери приваблювали з першого погляду, але водночас здавалися досить-таки підозрілими чеснотами, як на такого затятого одинака. Він витрачав багато грошей, чимало винахідливості й усю свою силу волі на те, щоб йому не давали сімдесят шість, які виповнились у березні, і плекав глибоку переконаність, що в самотині своєї душі любив багато більше, аніж будь-хто на світі.

Того вечора, коли доктора Урбіно спостигла смерть і до Флорентіно Аріси дійшла звістка про це нещастя, він з’явився сюди в тому, в чому був тоді вдягнений, а вдягався він завжди однаково, незважаючи на пекельну червневу жароту: чорний сукняний костюм із жилетом, шовковий бант на целулоїдовому комірці, фетровий капелюх і чорна атласна парасолька, що правила йому й за ціпок. Та коли почало розвиднятися, він на дві години зник з похорону, а вже зі сходом сонця повернувся свіжісінький, чисто поголений і напахчений лосьйонами. На ньому був сюртук із чорного сукна того крою, які давно вийшли з моди і надягалися хіба на похорон або до церкви у дні страсного тижня, накрохмалений відкладний комірець з артистичним метеликом замість краватки і крислатий фетровий капелюх. Узяв він також парасольку і не тільки за звичкою, а й тому, що був певен: ще до полудня поллє дощ, і він остеріг доктора Урбіно-Дасу, щоб той по змозі прискорив похорон. До його думки прислухались, бо Флорентіно Аріса був з родини судновласників, особисто очолював Річкову компанію Карибського басейну, а отже, мабуть, розумівся на прогнозах погоди. Але не змогли вчасно попередити ні представників цивільної та військової влади, ні громадські й приватні організації, ні військовий оркестр та оркестр Школи мистецтв, ні релігійні школи та конгрегації, з якими вже було домовлено на одинадцяту, отож сталося так, що похорон, задуманий як велика історична подія, завершився панічною втечею запрошених від бурхливої зливи. Лишилося зовсім мало тих, хто, брьохаючи в грязюці, дійшов аж до фамільної усипальниці родини Урбіно, затіненої сейбою ще колоніальних часів, чия могутня крона виступала далеко за кладовищенський мур. Під цією самою кроною, але на зовнішній ділянці, призначеній для поховання самогубців, емігранти з Антільських островів учора пополудні віддали землі прах Херемії де Сент-Амура, а поруч зарили його собаку, згідно із заповітом небіжчика.

Флорентіно Аріса був одним з небагатьох, які дійшли з похоронною процесією до кінця. Він промок до нитки і повернувся додому наляканий, його змагав страх, що після стількох років дбайливих турбот про своє здоров’я та надмірних пересторог він міг сьогодні підхопити запалення легень. Флорентіно Аріса звелів приготувати собі гарячого лимонаду з кількома краплями бренді й ковтнув цього питва з двома таблетками фенаспірину, лежачи в ліжку та закутавшись у вовняну ковдру, аж поки з нього струмками полився піт, і зрештою його тіло зігрілось, і він знову почув себе добре. Коли він повернувся в дім жалоби, то був уже спокійний і бадьорий. Ферміна Даса знову взяла на себе керівництво в домі, чисто підметеному й готовому приймати гостей, і вона ж таки повісила у святилищі бібліотеки пастельний портрет небіжчика з прикріпленою до рами чорною жалобною стрічкою. О восьмій задуха вже була така сама, як учора ввечері, та й людей у кімнатах юрмилося не менше, але після вечірньої молитви хтось висунув пропозицію, щоб розійтися раніше, нехай, мовляв, удова відпочине, вперше після вчорашнього полудня.

Ферміна Даса, попрощалася з більшістю гостей біля домашнього вівтаря, але останній гурт найближчих друзів провела аж до дверей на вулицю, щоб, за своїм звичаєм, замкнути їх власноручно. Вона вже наготувалася зробити це, зібравшись із останніми силами, коли раптом побачила Флорентіно Арісу: вбраний у жалобу, він стояв посеред порожньої зали. Ферміна Даса щиро зраділа, бо минуло багато років, відколи вона викреслила його зі свого життя, і це вперше побачила його після того, як її сумління вже очистилося забуттям. Та не встигла вона подякувати йому за візит, як він притулив капелюх до грудей у тому місці, де серце, тремтячий, але сповнений гідності, й розітнув нарив, що був суттю усього його життя.