— У жовтні сорок третього року полковника Улінгера звинуватили в порушенні цієї вказівки, і поліція безпеки арештувала його. Згодом йому пощастило якось викрутитись, але гестапо мало підстави для арешту. Тепер згадаймо, що «Привид» був особливо довіреним агентом Улінгера.
— Звідси можна вробити висновок… — почав було Винник та Лежнєв перебив його:
— Знаєте що, Борисе Леонідовичу, давайте поки що утримаємось од висновків. Перед вашим приходом я розповідав Наталі Сергіївні про її батька — Оскара Фріснера. Чули про такого?
— Полковник Кулінич якось розповідав.
— Того, що розповім я, Кулінич не знає. Я й сам дізнався про це тільки завдяки тому, що колись був причетний до однієї операції, яку здійснювала наша військова розвідка. Ця операція була пов’язана із секретною діяльністю сосновських абверівців. Мені відомо далеко не все. Але, сподіваюсь, і це проллє деяке світло на те, що робив «Привид» наприкінці літа і восени сорок третього року. Та спершу про Фріснера… Як розвідника його закинули в Німеччину ще в тридцять третьому році. А втім, слово «закинули» не підходить. Оскар виїхав у Берлін цілком легально на виклик свого батька. Здавалося б, ризиковано залучати до розвідувальної роботи вісімнадцятилітнього хлопця й одразу ж посилати в таку країну, як Німеччина. Берлін тоді кипів найрізноманітнішими пристрастями: чад націоналізму, вогнища з книг, маячні ідеї світового панування. Якщо ти німець, тобі все дозволено: вбивати, грабувати, гвалтувати, палити… Від цього могла піти обертом голова навіть не в такого, як хлопчина Фріснер. До речі, в ті роки націонал-соціалісти прихильно ставилися до перекинчиків з інших партій. Гітлерівці навіть ображалися, коли їх називали фашистами. Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини — так називали вони свою банду! Цією назвою, безпардонною демагогією, всілякими обіцянками вони завели в оману не тільки вісімнадцятилітніх хлопців. Проте соратник Дзержинського, керівник радянської розвідки Ян Берзін рідко помилявся в людях — він зрозумів, що Оскар Фріснер уже визначив своє місце в житті. А крім того, хлопець їхав до свого батька, добре законспірованого досвідченого розвідника, справжнього інтернаціоналіста. На жаль, — Фріснер-старший невдовзі загинув. Але він устиг багато зробити для сина, а найголовніше — загартувати його ідейно, зміцнити ненависть до гітлеризму. Кому могло спасти на думку, що вісімнадцятилітній юнкер привілейованої есесівської школи, вхожий у кола гітлерівської еліти, — радянський розвідник. А втім, кілька років він не виконував ніяких завдань — уживався. Така була вказівка Берзіна. Після закінчення есесівської школи Оскар вступив на юридичний факультет. Чотирирічний курс він успішно закінчив за два роки і вже в тридцять сьомому році став співробітником Імперського управління безпеки. Згодом саме цей період у його житті, а також інші моменти, про які я скажу пізніше, дали привід декому звинуватити його в подвійній грі, тобто в зрадництві Проте рішення Берзіна було цілком правильне. Оскар зумів так зарекомендувати себе в СС, що зроблений ним через кілька років один дуже ризикований вчинок не викликав особливих підозр гестапо… Борисе Леонідовичу, вас не втомив такий довгий відступ?
— Це дуже цікаво, Василю Тимофійовичу, — жваво відгукнувся Винник.
Лежнєв кивнув і знову заходив по кімнаті.
— Я вже сказав, що Оскар Фріснер став співробітником СД. Він працював у відділі зв’язку з промислово-фінансовими колами. Часто бував за кордоном. Ім’я Фріснера-старшого відкривало перед ним навіть ті двері, в які не всі есесівські верховоди могли постукати. Поки що ніяких подвигів, ніяких завдань по викраденню секретних матеріалів. Тільки група зв’язку з якимись ділками. От якби він проліз у німецький генеральний штаб чи військову розвідку! Правда ж?
— Не зовсім, — усміхнувся Винник.
Наталя промовчала.
— Оскар Фріснер проник туди, куди не мали доступу навіть деякі вищі гітлерівські вельможі… Іноді кажуть, що, мовляв, злочини гітлерівців наперед визначили саме єство фашизму. Це правильно тільки наполовину. Фашизм не можна виводити із самого себе. Хоч якими зловісними були СС і гестапо, Гітлер та його поплічники, не можна забувати й тих, хто стояв за їхньою спиною, хто породив їх, хто безпосередньо чи посередньо керував їхніми злочинними авантюрами. Я маю на увазі німецький і міжнародний монополістичний капітал.
— Це вже з політекономії, — сказала Наталя.
— Ні, це пояснення тієї важкої і небезпечної місії, яку було покладено на вашого батька, — відказав Лежнєв. — Оскар Фріснер часто бував на нарадах, де банківські і промислові верховоди говорили те, що потім військові підхоплювали і конкретизували на оперативних картах із грифом: «Цілком таємно. Зберігати нарівні з кодами». Йому не треба було фотографувати креслення, відмикати сейфи, підслуховувати телефонні розмови — досить було мати гарну пам’ять і аналітичний розум. І те й друге в Оскара було.
На початку сорок третього року він перейшов працювати в так званий економічний відділ СД, який займався економічним шпигунством за кордоном, виготовляв фальшиві гроші і продовольчі картки. Цікаво, що саме цей відділ, починаючи з сорок четвертого року, переправляв в іноземні банки награбовані на окупованих територіях цінності — золото, валюту. Передбачаючи воєнний і політичний крах «тисячолітнього рейху», ватажки СС резервували капітал для майбутніх авантюр. Однак підкреслюю, такими операціями економічний відділ СД почав займатися тільки в сорок четвертому році. Доти Гіммлер і його підручні все ще розраховували на перемогу. Керівники німецької військової розвідки стали далекоглядними вже після розгрому угруповання фон Паулюса під Сталінградом. Вони почали вживати заходів, аби створити секретні фонди в банках нейтральних країн. Робили все таємно від СС і Рейхсбанку. І документ, який ми читали, підписав Гіммлер та Шахт не випадково… Сподіваюся, тут усе зрозуміло?
— Все, — підтвердила Наталя.
— Я чув про економічний відділ СД, — мовив Винник. — Але щоб абверівці робили те саме — не знав.
— Після війни на Заході вийшло немало книжок, які виправдують німецьку військову розвідку, — усміхнувся Лежнєв, — а її шефа — адмірала Канаріса — показують мало не противником гітлеризму. Мета ясна — реабілітувати німецьку вояччину, звалити відповідальність за вчинені злочини на СС. Вони, мовляв, були погані, а ми — хороші. Пісня не нова. Коли я чую її, то завжди пригадую людей на мурашниках, бандитів Вукаловича, офіцерський санаторій у Русанівці й безліч злочинів абверівців.
Та повернімося до Оскара Фріснера. Весною сорок третього року фашисти почали готуватися до великого наступу на Східному фронті — Гітлер вважав його «останнім і вирішальним», — і тоді Москва доручила Фріснерові взнати дату початку цього наступу. Як це йому пощастило — не знаю, але такі дані він роздобув. За цими даними, німецький наступ мав розпочатися п’ятнадцятого червня…
— Але ж він почався п’ятого липня, — сказав Винник.
— Правильно, — кивнув Лежнєв, — він почався п’ятого липня.
ebooksa